Читати книгу - "Привид у Домі Гукала"

Ось і зараз…

— Скажеш таке, анархія, — пхикнув Маковій-молодший. — Що за слівця такі навигадував…

— «Анархія» означає безлад. А цього з моєю бабцею ти не побачиш. І про повну свободу теж думати забудь! — порадив Данилко, підсміюючись. — У неї дисципліна — як в армії.

Ні, як на флоті! Точно тобі кажу. Це ж вона мого татка виховала. Так що готуйся.

— До чого саме? — підозріло примружився Миколка.

— До життя у військово-польових умовах. Сніданок, обід та вечеря — за розкладом, відбій — о десятій вечора, чергування по кухні — в армії їх ще нарядами називають, і… так, ледь не забув! Щоранку буде зарядка! І щовечора теж! А хто встає з-за столу останнім, той миє посуд, і без жодних відмовок.

Миколка похитнувся і важко плюхнувся на нижню полицю, вдаючи, що зомлів від жаху. Семко ж дуже шанував спорт, а тому від усього почутого просто розцвів.

— Оце я розумію — бабця!

— Ми що, їдемо до концтабору? — слабким голосом спитав Миколка.

— Не жартуй так, — спохмурніла Діанка. — Не згадуй дарма. Радів би — море, фрукти…

— І бабуся-наглядач, — стояв на своєму хлопчик. — Мабуть, конвоюватиме нас скрізь, як військовополонених…

— За все в цьому житті доводиться платити, — філософськи мовив Данилко, знизавши плечима. Миколка остаточно зів’яв. Він хоч і мріяв схуднути, але бажано, щоби так, мов за помахом чарівної палички — не докладаючи до цього жодних зусиль. Скільки друзі не переконували його, що таке трапляється лише в телевізійній рекламі — усе марно.

— Гаразд, — Діанка вирішила трохи підтримати друга, — не будемо про сумне. Зараз я помию черешні, і ми будемо їх наминати! Як вам план?

— Чудовий! — Миколка пожвавішав і, глянувши на дівчинку з удаваною суворістю, заявив: — То в нас є черешні? Ді, дозволь спитати — чого ти ще тут?

Діанка, котра також сиділа на нижній полиці, посміхнулася, відклала вбік обгорнуту газетою книжечку і потягнулася до кошика з продуктами.

— Що читаєш, Ді? — поцікавився Семко.

— Аґату Крісті. «Убивство в Східному експресі». Класний детектив.

— Маленька ще — таке читати! — продовжував бурчати Миколка.

— Слухай, Маковію, — називаючи друга на прізвище, що завжди передувало остаточній втраті терпіння, відповіла Діанка, — я не знаю, який ґедзь тебе вкусив, але…

— А я знаю! — випалив Данилко, нахилився до Миколки, і щось шепнув йому — щось коротке, але переконливе і, вочевидь, дуже хороше — принаймні Маковій-молодший зашарівся і кивнув.

— Дякую.

Радіючи з того, що суперечка згасла, так і не розпочавшись, Діанка підхопила черешні, пересипала їх у пакет для миття, наказала Кабачкові сидіти тихо — що, втім, було зайвим, бо збентежене подорожжю порося принишкло так, ніби стало мишеням, — і пішла до рукомийника в іншому кінці вагону.

Із миттям ягід Ді, як справжня господиня, впоралася швидко, і повернулася б до купе блискавично, якби… не одне «але». Проходячи повз третє, сусіднє з їхнім, купе, вона почула жваву розмову. Дівчинка зовсім не збиралася підслуховувати, та й зупинятися, правду кажучи, теж, але невидимі їй пасажири говорили так голосно, що їхня бесіда сама застрибнула Діанці до вух. І з перших же слів стала вкрай цікавою.

— Ну що, звалив уже той ментяра? — поцікавився перший голос, хрипкий і неприємний. Не треба бути детективом, як ми, гордо подумалося дівчинці, аби з’ясувати, що йшлося про пана Маковія — адже Пилип Петрович у пориві незвичної урочистості вбрався у форму, проводжаючи сина, чим привертав увагу й збурював цікавість пасажирів разом із провідниками. Але перон уже позаду, а хтось, виявляється, продовжував ним цікавитися. Діана пригальмувала, бажаючи довідатися про все детальніше.

— Кричи голосніше, — порадив другий голос, якийсь безбарвний — ані тихий, ані гучний, ані приємний, ані гидкий. — Ще не весь вагон тебе чує. Не весь потяг.

— Я за справу переживаю. А крім того, хтозна… — тут децибели зменшилися, і Діанці довелося прикласти вухо до дверей, аби не втратити нитку розмови. Вона встигла почути небагато, однак достатньо для того, аби стривожитися.

— У розшуку… — бубонів хрипкий голос.

— Сумнівно, — заперечував йому безбарвний. — У таких випадках менти в цивільне вбираються. Щоби не сполохати. Так що не жени хвилю — може, це якийсь вокзальний служака був. Розслабся і не галасуй.

«Цікаво», — вирішила Діанка, відчуваючи себе мало не Еркюлем Пуаро з книги Аґати Крісті. Дівчинка хотіла вже запам’ятати цю розмову та йти собі далі, але раптом їй спало на гадку, що незле було б дізнатися, які з себе ці голоси… тобто люди, ясна річ. Зметикувавши, що за провідницю вона в свої дванадцять навряд чи зійде, Ді водночас ухопила за хвіст іншу, на її погляд, чудову ідею, посміхнулася сама до себе і постукала