Читати книгу - "Чорний ліс"

– ЗУБ! СТВОЛ!

Зубов здригнувся, бо його, схоже, заспокоїли й навіть трохи приспали власні слова.

А Максим за час, поки той говорив, устиг переконатися: пістолета в його опущеній руці ніхто з трійці не розгледів. Кожен був надто перейнятий тим, що відбувалося. Та лиш починав усвідомлювати масштаб події: вони вирвалися з зони та волю менш ніж за тиждень, про що навіть мріяти не могли, і при цьому їх ніхто не змушує бігти в атаку.

І густіша, ніж зазвичай, темрява зараз зіграла на Максимовому боці – Савка побачив пістолет лиш тоді, коли рука метнулася догори.

Постріл злився з короткою чергою.

Коломієць стріляв навмання, не сподіваючись влучити в когось із першого пострілу. Автомат Болотова полоснув у відповідь, Савка мав більше шансів збити ворога, клав кулі віялом. Та, стрельнувши, Максим тут же стрибнув до найближчих кущів, прорвався крізь гілля, забіг за широкий стовбур, знову вистрілив у темряву, огризаючись. Нова черга збила листя з верхівки куща, одна з куль смачно впилася в дерево.

– Стій, сука! – почувся крик Зуба, відразу за ним гримнув пістолетний постріл, потім – ще один, уже з іншого боку.

Вступив Князєв.

Воювати вночі проти трьох бандитів, а відтепер зрадників, Максим не збирався.

Про всяк випадок стрельнувши ще кілька разів, він зігнув ноги в колінах, повернувся й, давши собі старт, побіг, петляючи й пригинаючись, між дерев. Услід стріляли, та чим далі він віддалявся, тим рідшими ставали постріли. Скоро взагалі стихли, і стало ясно – погоні не буде. Трійця втікачів просто піде в інший, протилежний бік.

Куди?

Коломієць зупинився, не сів – упав на землю, відхекався, перевернувся горілиць. Якийсь час полежав, розкинувши руки й удивляючись у чорний клапоть неба. Тоді став рачки, підліз до дерева, зіперся спиною об стовбур. Мацнув кишеню, переконавшись – запасна обойма ніде не поділася. Поклав пістолет біля себе.

Вирівняв дихання.

Справді – куди податися. Речовий мішок із сухпаєм та індивідуальним пакетом для перев’язки лишив там, на місці сутички. Усе, що має, зброя та набої, запас невеликий. Про виконання поставленого завдання можна забути, бо диверсійна група перестала існувати, щойно парашутисти приземлилися. Гратися в героя, пробиратися до колії самому й шукати спосіб, як висадити її в повітря, героїчно загинути при цьому – ідіотство, дурість чистої води. Шукати партизанів, загін «Суворов»? У великому лісі? Карту місцевості при собі мав, у чоботі, та зі зрозумілих причин там не стояло жодної позначки, адже вона могла потрапити до ворожих рук і стала б чудовою знахідкою. Вона дозволяла орієнтуватися, не загубитися – але не більше. Проте Коломієць знав координати й збирався вести групу в потрібному напрямку після того, як підірвуть ешелон.

Тут же заворушився черв’як сумнівів: хто гарантував, що після виконання завдання диверсанти лишаться живими?

І взагалі, чомусь саме тепер Максима сильніше гризнуло, хоч раніше лиш підкушувало, – усе сталося надто швидко. Серйозні операції так не готуються. Але думки гнав, бо відчув можливість знову повернутися до нормального життя й робив поправку на війну, де не зволікають із рішеннями.

Подібні роздуми затягували, наганяли непотрібний зараз смуток, і Коломієць змусив себе перемкнутися на інше, практичніше: як діяти далі. Зрештою, варіантів наклюнулося два.

Шукати загін Маневича.

Або пробиратися самому до лінії фронту.

Обидва рішення – шлях до своїх. І втілювати доведеться, дочекавшись світанку.

Тому Максим Коломієць заплющив очі, змушуючи себе трохи подрімати. Не боявся, що наздоженуть Зуб та компанія. У цій частині лісу йому взагалі навряд чи хтось загрожує.

Подрімати вийшло. Видно, далося взнаки нервове напруження, організм сам вимагав нехай короткого, але перепочинку.

Та вирвав зі сну сторонній звук.

Десь недалеко бахнув постріл.

Розплющивши очі й стрепенувшись, Максим побачив – ранок поволі вступав у свої права. Ліс довкола виявився густішим, ніж Коломієць звик бачити. Тут навіть улітку відчувалася вогкість у повітрі, а промені пробивалися не всюди, у деяких місцях створюючи ілюзію вічних сутінків. І все ж сонце зійшло, наручний годинник, виданий інструктором йому як командиру, показував десять по п’ятій, значить, Максим таки прихопив на сон пару годин.

Більше не стріляли.

Не заспокоїло.

Підвівшись, узявши пістолет, Коломієць обережно рушив у напрямку, звідки почув небезпечний звук. Логіка вимагала забиратися подалі, у своєму становищі одинак у лісі дуже ризикував нарватися на ворога. Проте могли зустрітися й свої. Тому потрібна розвідка. І вже потім рішення: вийти чи ховатися.

Він намагався йти обережно, та все одно під ногами тріщало гілля. Переконуючи себе, що ліс повний ще й не такими звуками, а значить, підозрілим не буде, Коломієць сунув уперед. Аж поки між дерев не проявилася невеличка галявина.

Покрутивши головою й переконуючись, що поруч нікого нема, Максим притулився лівим плечем до найближчого широкого стовбура.

Визирнув.

Не відразу, але розгледів людину на краю галявини, на межі з гущиною.

Чоловік не ворушився.

Вийшовши зі свого укриття, Максим підійшов ближче. Тепер міг розгледіти вбитого – чоловіка застрелили. Лице залите кров’ю, але все одно видно – молодий. З вигляду нема ще тридцятки, старанно виголений, навіть свіжий поріз на щоці. Він лежав на боку, бо, зловивши кулю в голову, падав незграбно. Поруч – німецький автомат, з одягу – сірі галіфе, кирзові чоботи, цивільний піджак, підперезаний широким солдатським ременем. З-під нього вибивався відкладний комір білої, несвіжої сорочки.

Коломієць торкнув убитого за плече.

Раптом недоречно згадалася міліцейська служба – так виглядає місце скоєння злочину. Мимоволі окинув поглядом місцевість. Тоді знову придивився до залитого кров’ю лиця.

– Стій! – пролунало за спиною. – Руки вгору! Залізку кидай!

Максим або відволікся на пригоду, безпечно забувши про все на світі, або справді не почув, як до нього наближаються. Спробував повернутися, хльоснув новий вигук:

– Ані руш! Не встигнеш! На місці застрелю, москалю!

Звернув увагу – говорили українською. Трошки не такою, яку Коломієць звик чути на Полтавщині й пізніше, у таборі, де сиділи, серед інших, в’язні з Харківщини, Сумщини, Чернігівщини та інших міст радянської частини України. Але так говорили між собою засуджені за різні провини перед новою владою волинські дядьки, котрі зазвичай трималися окремо й, здається, бачили довкола самих ворогів, бо нікому навіть трошки не довіряли й до жодної з табірних груп не приставали.

– Чого вкляк! Пістоля викинь, кажу!

Максим жбурнув зброю подалі від себе.

Слухняно підніс руки на рівень плечей.

Аж тоді отримав дозвіл – повільно повернувся.

Частина друга

Свої

Українські націоналісти особливо сильні в Рівненській області. Тут їх, за деякими підрахунками, декілька десятків тисяч, озброєних і організованих