Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

з’являєтесь раз у раз, і ледве годні впізнати вас у запаморочливій швидкості світла! Може, ми нічого б не знали про цю швидкість і все видавалося б нам нерухомим, якби голос плоті не казав нам бігти до вас, до вас, о золоті блискітки, завжди такі одмінні й завжди не такі, як ми сподівалися! За кожним разом дівчина так різниться від тієї, якою була доти (бо з появою її перед нашими очима летить шкереберть наша пам’ять про неї і наше жадання), що сталість удачі, якою ми її наділили, виявляється звичайнісінькою фікцією, таким собі загальником. Нам кажуть, що оця гожа дівчина ніжна, любляча, сповнена найтонших почуттів. Наша уява вірить цьому на слово: коли перед нами вперше під пухнастим кружком білявого волосся постає диск її рожевого личка, ми майже лякаємося, що ця надто доброчесна сестра остудить нас самою своєю цнотою, що вона ніколи не стане для нас омріяною коханкою. Скільки освідчень, повіривши в шляхетність її серця, робимо ми їй із першої нашої зустрічі, скільки планів снуємо разом! Але за кілька днів ми вже шкодуємо, що виказали таку довірливість, бо рожеве дівча за другим разом поводиться з нами, наче хтива фурія. Не ручуся, що після кількаденної вібрації, коли рожеве світло показувало нам миготливі чергові подоби, зовнішній movimentum[16] не змінив самого вигляду тих дівчат; те саме могло спіткати моїх бальбецьких приятельок.

Вам хвалять лагоду, чистоту якоїсь дівиці. Та потім ви відчуваєте, що рам кортить чогось пікантнішого, і заохочуєте її бути сміливішою. Душею яка вона — перша чи друга? Може, й перша, але здатна пристосуватися до стількох розмаїтих можливостей у буйному потоці життя. Весь поваб іншої дівчини в безмилосерді, як, скажімо, в отої грізної бальбецької скакухи, що мало не топталася під час стрибків по головах переляканих стариганів; ми сподівалися розтопити його, та ба, яке розчарування! Коли ми говоримо їй ніжні слова, підсичувані спогадом про її брутальність щодо інших, то бачимо раптом новий її лик і чуємо від неї, — і це лише увертюра! — що вона сором’язлива, що за знайомства з кимось німіє зо страху і що тільки через два тижні могла б із ним побалакати спокійно! Криця перевелася на бавовну, нам уже не треба чогось розбивати у цій дівчині, бо вона сама собою втратила свою стійкість. Сама собою, але, мабуть, і з нашої вини, бо наші ніжні слова, спрямовані до живого образу Брутальности, спонукали її — може, без усяких розрахунків з її боку — бути м’якшою. (Що нас спіткало розчарування лихо, зрештою, невелике, бо вдячність за таку сумирність, певно, вимагала від нас більшого, ніж утіха від приборкання зухвальства.)

Звичайно, може настати такий день, коли навіть наших сонцесяйних дівчат ми наділимо виразнішим характером, але наділимо тільки через те, що вони перестануть цікавити нас, що їхня поява вже не буде для нас видивом чогось незвичайного і перед цими новими втіленнями нам не тьохкатиме в серці. їхня незмінність буде вислідом нашої байдужости, яка віддасть їх на суд розуму. Розум, зрештою, не ухвалить надто категоричного вироку: визнавши, що якась вада, дуже помітна в однієї юнки, в іншої, на щастя, відсутня, ми зауважимо, що цій ваді протиставлена якась висока прикмета. Отак із фальшивого розумового суду (правочинного щойно тоді, коли ми перестаємо кимось цікавитися) випливають окреслені, постійні характери дівчат, промовляючи нам не більше, ніж дивовижні, бачені щоденно личка, коли в запаморочливій швидкості нашого очікування вони показувалися щодня, щотижня, надто несхожі між собою, аби ми могли — в цьому нестримному гоні — класифікувати і визначати ранги. Про наші почуття точилося розмов чимало, не хочеться тут повторюватися. Часто кохання — це лише пов’язання дівчини (інакше вона знемиліла б нам) із биттям нашого серця, невідлучним від нескінченного безплідного очікування, коли панянка нас одного разу «підманула, підвела». Все це слушно тільки щодо молодиків з їхньою буйною уявою, розпалюваною вічно мінливими дівчатами.

На час, до якого наближається наша розповідь (я довідався про це вже згодом), Жюп’єнова сестрениця нібито змінила думку про Мореля та про пана де Шарлюса. Мій водій, підбиваючи її на любов до Мореля, вихваляв його безмірну ніжність до неї, в яку вона була схильна сліпо вірити 3 другого боку, Морель усе доводив їй, ніби пан де Шарлюс відіграє щодо нього ролю ката, а вона, не здогадуючись про баронову любов, звертала все на вади його характеру. Зрештою їй довелося відчути тиранічну присутність пана де Шарлюса на всіх їхніх зустрічах. Усе це підтверджувалося ще й тим, що вона чула, як світські дами говорили про дику баронову зледушність. Так от, віднедавна її судження геть-то змінилося. Вона відкрила в Морелеві (хоча й не перестала його кохати) безодню злоби й облуди, спокутувану, щоправда, частими виявами ніжности й щирої чулости, а в пана де Шарлюса — безперечну й велику, змішану з брутальністю доброту, якої досі не помічала. Отож її судження про щире нутро скрипаля та його ласкавця було не ясніше, ніж у мене — про Андре, яку я, проте, бачив щодня, та про Альбертину, яка жила зі мною.

Увечері, коли Альбертина не читала мені вголос, вона музикувала чи грала зі мною в дамки або вела розмову. Я уривав звичайно і гру в дамки, і розмову поцілунками. Простота наших взаємин приносила спокій. Сама пустка Альбертининого життя розвинула в неї запобігливість і прагнення в усьому мені догоджати. За цією дівчиною, ніби за пурпуровим світлом, постеленим під моїми фіранками в Бальбеку, коли надворі гриміла оркестрова музика, перламутрилися синясті хвилі моря. Невже се була та дівчина, в яку так уросло поняття мого «я», що, окрім її тітки, я був, либонь, тим, кого вона найменше відрізняла від себе самої, дівчина, вперше побачена мною в Бальбеку, у плескатому поло, з пильним поглядом сміхотливих очей, ще незнайома, тоненька, як силует, накреслений на хвилі? Коли ми віднаходимо збережені в пам’яті такі образи, то дивуємося їхній відмінності від теперішніх, уже знайомих, і розуміємо, яку працю над їхнім різьбленням виконує щодня звичка. У тих чарах, які Альбертина зберігала в Парижі, при моїм коминкові, жило ще жадання, яке збудив у мені зухвалий і квітучий похід по пляжу. Як Рахиль заховала для Робера, навіть коли той звелів їй покинути сцену, чар театру, так і в Апьбертині, замкнутій черницею в моєму домі, далеко