Читати книгу - "Ходіння по муках"

«Хоч і неспокійна, але непогана дівчина. Як би ви там не грішили, — вона піде своєю дорогою. Може, ви думаєте, що надто задирає носа? Знайдуться люди, які зрозуміють задертого носа і навіть оцінять».

В бант була засунута записка на товстому папері, два слова незнайомим крупним почерком: «Любіть любов». З другого боку: «Квітництво Ніцца». Значить, там, у магазині, хтось і написав: «Любіть любов». Даша з кошиком у руках вийшла в коридор і гукнула:

— Могол, хто мені приніс ці квіти?

Великий Могол подивилась на кошик і чистоплотно зітхнула, — ці речі її ні з якого боку не обходили.

— Катерині Дмитрівні хлопчак з магазину приніс. А бариня вам звеліла поставити.

— Від кого, він сказав?

— Нічого не говорив, тільки сказав, щоб передали барині.

Даша повернулась у свою кімнату і стала коло вікна. Крізь шибки було видно захід сонця, — з лівого боку, з-за цегляної стіни сусіднього будинку, він розливався по небу, зеленів і линяв. З’явилася зірка в цій зеленіючій порожнечі, мінячись, виблискувала, як вимита. Внизу, у вузькій вулиці, що затуманилась тепер, зразу на всю її довжину спалахнули електричні кулі, ще не яскраві й не освітлюючі. Близько прокрякав автомобіль, і було видно, як покотив вздовж вулиці у вечірню імлу.

В кімнаті стало зовсім темно, і ніжно пахли фіалки, їх прислав той, з ким у Каті був гріх. Це ясно. Даша стояла і думала, що от вона, як муха, потрапила у щось, наче в павутиння, — тонісіньке і спокусливе. Це «щось» було у вологих пахощах квітів, у двох словах: «Любіть любов», манірних і хвилюючих, і у весняних чарах цього вечора.

І раптом її серце сильно й прискорено забилось. Даша відчула, немов торкається пальцями, бачить, чує, відчуває щось заборонене, приховане, що обпікає насолодою. Вона раптом всім духом ніби дозволила собі, дала волю. І не можна було зрозуміти, як сталося, що в ту саму мить вона була вже по цей бік. Строгість, тоненька крижана стінка розтанула легким туманом, таким самим, як той, в кінці вулиці, куди безгучно помчав автомобіль з двома дамами в білих капелюшках.

Тільки билося серце, легко паморочилась голова, і в усьому тілі веселим холодком сама собою співала музика: «Я живу, люблю. Радість, життя, весь світ — мої, мої!»

— Слухайте, моя люба, — вголос промовила Даша, розплющуючи очі, — ви — незаймана дівчина, друже мій, у вас просто нестерпний характер…

Вона пішла в далекий куток кімнати, сіла у велике м’яке крісло і, не поспішаючи, обдираючи папір з шоколадної плитки, почала пригадувати все, що сталося за ці два тижні.

В домі нічого не змінилося. Катя навіть стала особливо ніжна з Миколою Івановичем. Він ходив веселий і збирався будувати дачу в Фінляндії. Тільки Даша переживала мовчки цю «трагедію» двох осліплих людей. Заговорити перша з сестрою вона не наважувалась, а Катя, завжди така уважна до Дашиних настроїв, цього разу ніби нічого не помічала. Катерина Дмитрівна замовляла собі й Даші весняні костюми до великодня, подовгу бувала у кравчинь і модисток, брала участь у благодійних базарах, влаштовувала на прохання Миколи Івановича літературний спектакль з таємною метою збору на користь комітету лівого крила соціал-демократичної партії, — так званих більшовиків, — збирала гостей, крім вівторків, ще й по четвергах, — словом, у неї не було жодної хвилини вільної.

«А ви в цей час боялися, ні на що не наважувались і роздумували над речами, в яких, як вівця, нічого не розуміли, і не зрозумієте, поки самі не обсмалите крильця», — подумала Даша і тихо засміялась. З того темного озера, куди падали крижані кульки і звідки не можна було ждати нічого доброго, постав, як часто бувало за ці дні, в’їдливий і злий образ Безсонова. Вона дозволила собі, і він опанував її думки. Даша принишкла. В темній кімнаті цокав годинник.

Потім далеко в будинку грюкнули двері, і було чути, як голос сестри запитав:

— Давно повернулась?

Даша підвелася з крісла і вийшла в прихожу. Катерина Дмитрівна зараз же сказала:

— Чого ти червона?

Микола Іванович, знімаючи драпове пальто, сказав дотеп з репертуару любовника-резонера. Даша, з ненавистю подивившись на його м’які великі губи, пішла за Катею в її спальню. Там, сівши коло туалета, елегантного і тендітного, як усе в кімнаті сестри, вона стала слухати щебетання про знайомих, яких Катя зустріла під час прогулянки.

Розповідаючи, Катерина Дмитрівна прибирала в дзеркальній шафі, де лежали рукавички, шматки мережив, вуальки, шовкові черевички, безліч маленьких дрібничок, що пахли її духами. «Виявляється, що Керенський знову прогавив процес і сидить без грошей; зустріла його дружину, скаржиться, — дуже трудно стало жити. У Тімірязєвих кір. Шейнберг знову зійшовся з своєю істеричкою, кажуть, що вона навіть стрілялася у нього на квартирі. От весна яка, весна. А день який сьогодні?! Всі блукають, як п’яні, по вулицях. Ага, ще новина, — зустріла Акундіна, запевняє, що найближчим часом у нас буде революція. Розумієш, на заводах, по селах — всюди заворушення. Ах, коли б швидше! Микола Іванович так зрадів, що повів мене до Півато, і ми випили пляшку шампанського, ні з того, ні з сього, за майбутню революцію».

Даша, мовчки слухаючи сестру, відкривала і закривала затички на кришталевих флаконах.

— Катю, — сказала вона раптом, — розумієш, — я така, яка є, нікому не потрібна. — Катерина Дмитрівна, з шовковою панчохою, натягнутою на руку, обернулась і уважно глянула на сестру. — Головне, я не потрібна самій собі така. Щось подібне до того, ніби людина вирішила їсти тільки сиру моркву і вважала б, що це її ставить набагато вище над іншими людьми.

— Не розумію