Читати книгу - "Спомини"

звільняє мене від кари”. Насправді ж Йосиф Сліпий був звільнений рішенням не всієї Верховної Ради СРСР, а лише її Президії (у складі 37 осіб), як можемо пересвідчитися із документа про звільнення митрополита. Подібних неточностей та недоглядів можна ще віднайти багато. І такі помилки лише зайвий раз підтверджують, що всі факти слід ретельно перевіряти[32].

Окрім того, не варто забувати про свідому “мовчанку” Йосифа Сліпого про певні пережиття свого табірного періоду. Скажімо, архиєрей дуже скупо розповідає про те, як із ним поводилися слідчі на допитах, і ніколи й словом не обмовився, що його били чи катували, хоч у “Споминах” часто характеризує своїх слідчих як найгірших звірів, жорстоких, брутальних, неосвічених безбожників, безкультурних й аморальних простаків. Навіть більше, він розповідає про тортури та знущання слідчих над його співкамерниками-в’язнями, описує, в якому жахливому стані вони поверталися з допитів, але водночас ніде не говорить про те, що сам зазнавав такого ставлення з боку слідчих, що його били чи піддавали фізичним тортурам. Читачеві може здатися, що Сліпого, з огляду на його статус церковного достойника, трактували по-особливому і не застосовували до нього засобів фізичного насильства. Зі сторінок його спогадів складається враження, що допити митрополита зводилися до тривалих і виснажливих нічних бесід, на яких слідчі дозволяли собі хіба що кричати та шантажувати його словами. Однак це оманливе враження. Насправді маємо недвозначні натяки у його проповідях та виразні докази зі свідчень його співв'язнів, що Сліпий сповна відчув на собі всі методи фізичного насильства, характерні для радянської репресивної машини, що його зовсім не трактували по-особливому, що були і побої, і ламання костей (передусім руки) та інші тортури. Також деякі його пізніші соратники в Римі, що тісно співпрацювали з патріярхом, свідчили, що бачили знаки від тортур на його тілі. Те, що предстоятель УГКЦ вирішив мовчати про ці неприємні моменти ув’язнення або говорити про них лише натяками, мало свої вагомі причини, але зовсім не значить, що усього цього не було.

Чому патріярх Йосиф був такий неговіркий щодо табірного періоду свого життя і так вперто відмовлявся бодай трохи привідкрити завісу свого минулого? Вивчаючи життя патріярха та розмовляючи з людьми, яким у свій час доводилося доволі тісно співпрацювати та спілкуватися з патріярхом, вдалося встановити кілька причин такої постави. Серед об’єктивних обставин слід насамперед згадати ту домовленість, яка існувала між Ватиканом і радянський урядом і яка до певної міри зобов’язувала також і Йосифа Сліпого до дискретности й уникання негативних свідчень про СРСР. Окрім того, він і сам не бажав говорити нічого негативного про радянський уряд, бо ніколи не втрачав надії на повернення в Україну. Хтось може вважати таке бажання і плани утопічними, але Сліпий ніколи не відмовився від цієї думки, і ця надія жевріла, напевно, до кінця його життя. Яке виразне та настійливе було це бажання, може свідчити бодай той факт, що після звільнення та приїзду до Риму митрополит Йосиф ще кілька років поспіль, до 1969 p., не поспішав приймати громадянство Ватикану і щопівроку ходив до радянського посольства в Італії, щоб продовжити свій паспорт, виданий йому при виїзді з СРСР. А тому він добре розумів, що коли говоритиме забагато, не зможе отримати дозвіл на повернення в Україну. Негативні свідчення про Радянський Союз лише ускладнили б його становище і закрили б йому назавжди дорогу додому.

Серед мотивів, які спонукали Йосифа Сліпого мовчати про певні деталі свого перебування в неволі, не менш визначальними були також і суб’єктивні міркування. Як стверджує блаженніший Любомир Гузар, патріярх не хотів говорити про свої пережиття у таборах та тюрмах зі скромности, бо не бажав вдавати з себе героя або створювати навколо своєї особи ореол мученика чи ісповідника. Окрім того, сам табірний досвід був нелегкий і не викликав якихось приємних спогадів. Вони радше були болісними і, як свідчить о. Іван Дацько, навіть найменші згадки про цей період були для патріярха прикрими та небажаними. Він ніяк не міг змиритися з думкою, що найкращий і найпродуктивніший період свого життя йому довелося провести у таборах. Тих 18 років свого ув’язнення Сліпий вважав змарнованим часом. Тому, якщо він і говорив про ці свої пережиття, то робив це радше вимушено, лише з обов’язку перед історією та за наполегливими проханнями свого найближчого оточення. Та навіть і тоді він розповідав про цей досвід досить поверхово, намагаючись не вдаватися в деталі та уникаючи прискіпливих запитань.

Читаючи “Спомини”, слід також пам’ятати й про те, що вони далеко не завжди викладають події з хронологічною послідовністю. Не раз оповідач забігає наперед, потім знову повертається назад. Підхід автора радше тематичний. Наприклад, він приділяє багато уваги обговоренню питання про целібат і його доцільність. Він повертається до нього кілька разів у різних контекстах, і це показує, яким важливим та суперечливим було в той час це питання: воно породжувало тривалі та гострі дискусії серед духовенства і навіть призводило до виразних конфліктів між вірними й окремими єпископами.

Йосиф Сліпий рідко коли вказує точні дати подій, та й навіть коли робить це, то його датування часто буває неточним. Якби хтось захотів скласти хронологію життя патріярха на основі “Споминів”, то це виявилося б неможливо. Адже навіть коли Сліпий говорить про час, він оперує не так датами, як просто визначає приблизну тривалість у межах днів, тижнів та місяців, та й навіть такі приблизні датування містять суттєві похибки. Після вивчення судової справи Йосифа Сліпого більшість неточностей, що стосуються табірного періоду життя Сліпого, можна легко усунути, однак це нелегко зробити в інших випадках, що стосуються періоду перед 1945 роком. Тож “Спомини” в будь-якому випадку є дуже ненадійним джерелом для визначення дати тої чи іншої події, хоч і можуть виконувати допоміжну роль.

Про примітки та коментарі до тексту

Уже з перших сторінок “Споминів” читач зауважить велику кількість редакційних зауваг різного ґатунку. Всіх їх можна поділити на три види. Першу групу становлять примітки, що стосуються редагування джерельного тексту. У них вказуються різночитання в різних редакціях спогадів патріярха.