Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

увагу передусім привернула бібліотека. Книжки завжди були добрими приятелями Емілі, де б вони їй не траплялися. Вона підскочила до шафи й відчинила дверцята. Однак не встигла поглянути на спинки томів, поставлених рівними рядами, як до вітальні зайшла тітка Елізабет, несучи кухлик молока і тарілочку з двома вівсяними млинцями.

— Емілі, — суворо сказала тітка Елізабет, — зачини дверцята. І затям собі: ти не повинна торкатися речей, котрі не є твоєю власністю.

— А я гадала, що книжки є власністю всіх людей, — відповіла Емілі.

— Наші книжки у спільній власності не перебувають, — руба сказала тітка Елізабет. — Її тон виразно підкреслював цілком особливий статус бібліотеки в Місячному Серпі. — Ось тобі вечеря, Емілі. Ми всі до того змучені, що тільки перекусимо й ляжемо спати. З’їж оце — і в ліжко.

Емілі випила молоко і знову взялася споглядати оздоблення вітальні. Які ж бо гарні шпалери! Найкрасивіші з тих, що вона бачила будь-коли.

— Чого так пильно дивишся в порожнечу? — спитала тітка Елізабет, несподівано повернувшись.

Емілі миттєво замкнулася в собі: вона не могла пояснити цього тітці. Та, подібно до Елен Грін, сказала б, що у неї «не всі вдома».

— Я… я не дивилася в порожнечу.

— Не сперечайся. Кажу — дивилася, отже — дивилася, — відрізала тітка Елізабет. — І більше так не дивись. Це надає твоєму обличчю якогось чудного виразу. А зараз ходімо нагору. Спатимеш разом зі мною…

Емілі тяжко зітхнула. Вона сподівалася, що спатиме в покої тітки Лаури. Спати поруч тітки Елізабет було не надто приємно. Але чинити опір не посміла. Відтак зайшли до просторої, темрявої опочивальні тітки Елізабет. Кімната була обклеєна негарними, похмурими шпалерами; попід стіною стояв доволі масивний туалетний столик, над ним висіло люстро — так високо, що про побачення й спілкування з Емілі-у-Свічаді годі було мріяти. Вікна були щільно зачинені, завішані темно-зеленим фіранками; під вікнами розташувалася зелена канапа, а біля протилежної стіни — широке, ретельно заслане ложе з великими пузатими подушками.

Емілі стояла посередині спальні, роздивляючись на обстанову.

— Чого не роздягаєшся? — спитала тітка Елізабет.

— Я… я не хотіла б роздягатися у твоїй присутності, — вичавила з себе Емілі.

Тітка Елізабет уп’яла в неї свої холодні очі.

— Зараз же скидай одежу, — веліла вона.

Емілі скорилася, всім тілом трусячись від сорому та гніву. Це було вкрай огидно — скидати плаття й білизну при тітці Елізабет, яка стояла й витріщалася. Це було невимовною мукою! І, певно, найтяжчим випробуванням у тих обставинах було проказати вечірню молитву. Бог її батька нині став таким далеким, а бога тітки Елізабет вона підозрювала в надзвичайній подібності до бога Елен Грін.

— Лягай у ліжко, — скомандувала тітка Елізабет, складаючи її одяг на кріслі.

Емілі поглянула на щільно зачинені вікна.

— Ти не хочеш відчинити вікна, тітко Елізабет?

Тітка Елізабет подивилася на Емілі так, мовби дівчинка запропонувала їй видряпатись на дах.

— Не хочеш відчинити вікно, аби впустити свіжого нічного повітря? — пояснила Емілі.

— Нізащо в світі!

— Тато і я, ми завжди відчиняли вікна! — майже викрикнула Емілі.

— Тож нічого дивного, що він помер на сухоти, — виснувала тітка Елізабет. — Нічне повітря — то справжня отрута.

— Яке ж то інше повітря може бути вночі? Таж тільки нічне, правда? — не вгавала дитина.

— Емілі, — мовила тітка Елізабет крижаним голосом, — лягай у ліжко.

Емілі покірно лягла.

Та ніяк не могла заснути в цьому ложі-проваллі, що гнітило її ще й чорним балдахіном над головою. Нізвідки ані промінчика світла, хай навіть блідого і кволого, й тітка Елізабет лежить обік — довга, нерухома, кощава.

«Таке відчуття, ніби лежу коло грифа,[2] — подумала Емілі. — Ох, я зараз заплачу, вже сльози туманять очі…»

Відчайдушно, але марно тлумила вона сльози, що мусили бризнути. Почувалася геть самотньою, покинутою серед нічного мороку, в чужому й ворожому оточенні; тепер вона ясно й гостро відчувала його як стихію, що саме ворожа її єству. А при тім було чути незвичайний, таємничий, мовби жалісний звук, який долинав і звіддалік, і водночас неначе зблизька, бо дівчинка не сумнівалася, що чує його насправді. То шуміло море. Однак Емілі цього не знала, і пошум її тривожив. Ох, де вони, її ліжечко, тихий віддих батька в їхній кімнаті, лагідне сяйво знайомих зір, що заглядають до неї крізь відчинені вікна! Вона мусить повернутися туди, вона не залишиться тут, у Місячному Серпі, де ніколи не буде щасливою! Але вороття вже немає — жодної змоги! — немає дому, немає батька… З її грудей вирвалося гучне ридання, з очей поточилися рясні сльози. Не зарадили ні стискання зубів та кулачків, ні закушування губ — чуття перемогли гордість і волю, взявши гору над усіма постановами.

— Чого ти плачеш? — запитала тітка Елізабет.

Правду казати, тітка Елізабет почувалася так само ніяково, як Емілі. Вона не звикла ділити ложе з товаришкою. І мала не більшу охоту спати обік Емілі, аніж Емілі обік неї. Проте вважала недоречним віддати дитині в цілковите розпорядження один із просторих покоїв Місячного Серпа, що стояли пусткою. Лаура ж спала, мов птах на гілці: будь-який шерех її будив. А всі діти вві сні тусаються, так чула Елізабет Муррей. Тож їй не залишалося нічого іншого, як покласти Емілі у своє ліжко. Отже, вона принесла в жертву свої вигоди, свої уподобання, щоб виконати невдячний обов’язок, а ця мала бурмака знов невдоволена.

— Я спитала тебе, чого ти плачеш, Емілі? — повторила своє запитання.

— Тужу за своєю домівкою… так мені здається… — схлипувала Емілі.

Тітка Елізабет була приголомшена.

— Гарна домівка, нічого сказати! Було