Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

Сабіна, уже налякана виразом обличчя Тома, відчула, як кутики очей щипле від сліз.

– Скрізь. І Берті теж немає. Певно, він узяв його із собою.

– Господи Ісусе, нащо старому бовдуру було виходити? Слухай, візьми Беллу. І постійно клич Берті – якщо старий упав, сподіваюся, собака зможе відвести нас до нього. Зустрінемося тут за двадцять хвилин. І ось тобі мисливський ріг – якщо знайдеш його, добряче дмухни.

Він віддав їй ріг, розвернувся, перестрибнув через паркан зі стовпів та рейок і побіг до полів унизу, які були обидва оточені високими огорожами.

У супроводі Белли, що весело бігла позаду, Сабіна підтюпцем вибігла з парадних воріт і помчала вуличкою, гукаючи через кожен другий подих. Не впевнена, де саме звертати, вона бігла, доки в грудях не заболіло, повз великий фермерський будинок на розі, маленьку церкву й ряд менших котеджів. Дрібно дощило, і над головою нависли свинцево-сірі хмари, ніби передвісники жахливого лиха. У голові тіснилися неприємні картини, – як-от старий, що лежить зім’ятою грудою на узбіччі дороги, – і Сабіна ще дужче припустила в інший бік, доки, не в змозі роздивитися годинник, вирішила, що треба вертатись і обшукати верхні поля.

– Де ти, чорт забирай? – шепотіла вона. – Де ти?

Потім вона підстрибнула, і її серце на мить завмерло, коли величезний зелений брезент, напівзастряглий в огорожі, ворухнувся до неї.

Белла застигла на напружених лапах за кілька кроків попереду, хутро в неї на загривку здибилося. Вона раз попереджувально гавкнула. Під калатання серця, із широко розплющеними очима Сабіна нерухомо стояла посеред дороги, а потім, кілька разів глибоко вдихнувши, придивилася і підняла кут брезенту.

Якби вона була не така стривожена, то розсміялася б. Під величезною пластиковою накривкою стояв сірий віслюк, запряжений у маленький візок. Він швидко розплющив очі, ніби помітив її присутність, а тоді байдуже відвернувся до такого-сякого прихистку огорожі.

Сабіна м’яко впустила брезент і побігла далі, вдивляючись то ліворуч, то праворуч. Нічого. Жодного його сліду. Окрім гупання серця, стукоту підборів і ненав’язливого шелесту дощу у вухах, вона не чула ні привітного гавкоту, ні нетерплячого аристократичного кректання, ні мисливського ріжка. Добряче перелякана, Сабіна розплакалася.

Йому вочевидь кінець. Усі винуватитимуть її, думала дівчинка, шкандибаючи трав’яним схилом. Дідуся знайдуть, замерзлого й намоклого, можливо, з переламаними крихкими кістками, там, де Берті виволік його на твердий бетон. Він підхопить пневмонію, і старе серце не витримає, і все це буде на її совісті, бо вона так захопилася читанням брудних книжок і пханням свого носа де не слід, що не подбала про нього. Бабуся розлютиться ще більше, ніж тоді, коли Сабіна дозволила Герцогу втекти. Том ніколи більше не заговорить з нею. Мати відмовиться прийняти її назад, адже вона фактично вбила її батька, тож вона застрягне тут, а мешканці села мовчки зиркатимуть на неї й тицятимуть пальцями, як у фільмі «Звільнення», і вона заживе слави як Дівчинка-Що-Вбила-Власного-Дідуся.

Сабіна не подумала взути гумові чоботи й на заболоченому пасовищі набрала повне взуття багнюки. В’язка та коричнева, та переливалася через верх кросівок, всмоктуючись і вичавлюючись із кожним кроком, обтяжуючи її ноги своєю холодною мокротою. Тиждень тому вона впала б в істерику, побачивши, у якому стані опинилися її новенькі «Рібокси», тепер же була така нещасна, що ледь помітила. Усвідомивши, що минуло вже пів години, відколи вона вирушила на пошуки, Сабіна схлипнула вголос, витираючи мокрий ніс тильним боком долоні.

І цієї миті Белла, вимокла й незадоволена, повернула назад до дому.

– Не кидай мене ще й ти! – крикнула Сабіна, але Белла не звертала на неї уваги, вочевидь твердо вирішивши повернутися під затишний прихисток теплої плити. Дівчинка не знала, де шукати далі. Треба було спитати Тома. Вона пошкандибала схилом угору, слідом за собакою, не знаючи, що казати місіс Г., але впевнена, що однаково опиниться винуватою.

Поки вона дісталася будинку, Белла зникла. Прибравши мокре волосся з очей і намагаючись опанувати себе й не ревіти, Сабіна підняла засувку на задніх дверях, штовхнула їх і цієї миті почула лункі кроки на гравії за спиною.

Це був Том. Його волосся пристало до голови, а штучна рука зі ще одним мисливським ріжком була незграбно притиснута до грудей. Вона вже хотіла була вибачитись, коли побачила, що чоловік дивиться просто повз неї.

– Ти спізнилася, – долинув голос із коридору.

Давши собі секунду, щоб звикнути до темряви, Сабіна вдивилась у мощений кам’яною плиткою прохід, де ледь виднілася згорблена спина, третя нога – палиця для ходи – і дві собаки шоколадної масті, які щасливо гарчали одне навколо одного, вітаючись.

– Обід був о першій. О першій. Він холоне. Я справді не вважаю, що маю тобі це повторювати.

Сабіна стояла, широко розкривши рота, у дверях, охоплена суперечливими емоціями.

– Він повернувся хвилин п’ять тому, – пробурмотів Том позаду неї. – Ми, мабуть, розминулися з ним.

– Ну ходи, ходи. Ти ж не можеш сидіти в такому вигляді, – насварив її дідусь. – Тобі треба перевзутися.

– Старий покидьок, – зі сльозами прошепотіла Сабіна й відчула, як Том у відповідь поклав здорову руку їй на плече.

Місіс Г., визирнувши з дверей кухні, промовила вибачення самими губами й безсило знизала плечима.

– Принести вам сухий светр, містере Беллентайн? – спитала вона, але той роздратовано відмахнувся від неї. Жінка знову сховалася на кухні.

Дідусь негнучко обернувся до сходів, вільною рукою змахуючи з капелюха краплинки води. Собаки проштовхалися повз нього, і, на мить утративши рівновагу, він випростав хирляву руку й вчепився в поруччя.

– Я тобі не повторюватиму.

Старий пробурмотів щось сам до себе й похитав головою, ледь видимою над надмірним вигином його плечей.

– Місіс Г., чи не будете ви такі ласкаві принести мені мій обід? Здається, моя онука радше їстиме в коридорі.

Невдовзі після чаю Сабіна перелічила отримані від матері гроші, щоб дізнатися, чи вистачить їй на повернення до Англії. Матері це не сподобається, але Сабіна не думала, що жити з нею та одіозним Джастіном буде гірше, ніж стирчати тут. Це було неможливо. Навіть коли вона намагалася чинити як слід, з нею поводилися так, наче вона хибить навмисно. Їм було начхати на неї. Усе, про що вони дбали, це кляті коні та їхні дурнуваті жорсткі приписи. Сабіна могла б лежати на кухні із сокирою в голові, а вони сварили б її за те, що носить у дім робочі інструменти.

Вона роздивлялася свій квиток на