Читати книгу - "Щасливі кроки під дощем"

картон світлина бабусі (це точно вона, вирішила Сабіна) рука об руку із чарівною, нижчою на зріст дівчиною, обидві тримали маленькі британські прапорці й нестримно сміялися. Позаду них – вечірка чи гостина, більшість чоловіків – красені в білій формі, як Річард Ґір у фільмі «Офіцер і джентльмен». Позаду них стояла таця з високими келихами, що наштовхнуло Сабіну на думку, чи не була вона тоді п’яною, а золочені літери внизу оголошували, що цей захід – на честь коронації Її Величності Королеви Єлизавети ІІ в 1953-му. Це була історія! Якусь мить Сабіна нерухомо сиділа, перетравлюючи цю думку: її бабуся була там, де творили історію.

А далі була ще одна, менша фотографія. Серед зображень коней і невпізнаваних усміхнених облич на довгих тонких човнах була світлина маленької дівчинки, років шести, яка точно була її матір’ю. Вона мала рудувате кучеряве волосся Кейт і навіть у тому віці – манеру стояти, зчепивши коліна. Дівча трималося за руки з маленьким хлопчиком – може, китайцем, а може, і ні – і широко всміхалося з-під солом’яного капелюха. Він здавався трохи сором’язливішим і не смів дивитися просто в камеру, а горнувся до дівчинки, наче для заспокоєння.

«То ось як росла моя мама, – думала Сабіна, пробуючи пальцем фарбу в тонах сепії. – Посеред маленьких китайських хлопчиків і дівчаток». Вона завжди знала, що початок свого життя Кейт провела за кордоном, але лише зараз, дивлячись на її бліду бавовняну сукенку й капелюх, уявила це собі як щось екзотичне. Зацікавившись, вона почала гортати інші світлини, шукаючи ще зображень своєї матері.

Від благоговіння її миттєво пробудило гримання дверей унизу й приглушений вигук – певно, хтось кликав її на ім’я. Запанікувавши, вона стрибнула до дверей із Беллою назирці, відчинила й швидко зачинила їх за собою. Кинула оком на свій годинник. Було пів на першу.

Сабіна на мить зупинилася й пошепки попросила собаку її не виказувати («О господи, – простогнала вона, усвідомивши, з ким говорить, – ось до чого вони мене довели»), а тоді повільно спустилася сходами, на ходу обтрушуючи пил з долонь.

Місіс Г. була на кухні, уже у своєму фартуху.

– А, ось і ти. Я спізнююся, Сабіно, – усміхнулася вона. – Мене затримали в Енні. Твій дідусь казав, що хоче на обід?

– Ем-м, він узагалі небагато говорив.

– Ну, добре, зроблю йому яйця пашот на тості. Він ситно поснідав, тож не захоче чогось надто важкого. А що хочеш ти? Те саме?

– Так. Було б чудово.

Сабіна здригнулась, усвідомивши, що не розбудила дідуся за годину до обіду, як їй наказували. Вона стала підійматися нагору, відганяючи Беллу, яка знову спробувала ув’язатися за нею, і питала себе, чи варто, якщо він справді спізнюється, допомогти йому вдягтися. «Будь ласка, Господи, не змушуй мене його торкатися, – молила вона, стоячи під дверима. – Будь ласка, нехай він не згадує нічого про вмивання лежачих хворих, або нічні горщики, або все, що треба готувати для старих людей. І, будь ласка, Господи, нехай його зуби будуть на місці, інакше в мене буде істерика».

– Е… агов? – гукнула вона крізь двері.

Відповіді не було.

– Агов? – Вона промовила гучніше, згадавши про його глухоту. – Ді-дідусю?

О боже, він спить. Доведеться торкнутися його, щоб розбудити. Сабіна постояла за дверима й глибоко вдихнула. Не хотілося відчувати під пальцями цю воскову прозору шкіру. Старі люди викликали в неї дивне відчуття, навіть коли вона спостерігала за ними вдома. Вони здавалися надто вразливими, надто схильними до переломів і забоїв. Від одного погляду зблизька в Сабіни мимохіть підгиналися пальці ніг.

Вона подумала про реакцію бабусі на свою бездіяльність.

Гучно постукала, знову зачекала та ввійшла.

Ліжко, що стояло в дальньому кінці кімнати, було красиве: готичне, на чотирьох стовпах, а з рами між різьблених стовпів із блискучого потемнілого дерева звисали старовинні червоні, як кров, гобелени з проблисками китайських золотих ниток. На самому ліжку кількома шарами лежали старі шовкові покривала, з-під яких проглядали чисті білі лляні простирадла, наче зуби між глянцево-червоних губ. Такі ліжка бачиш в американських фільмах, автори яких намагаються уявити собі, на що схожі англійські маєтки. Від нього віяло екзотикою Далекого Сходу, імператорами та опіумними лігвищами. І воно було максимально несхоже на її скрипуче ліжко із залізною рамою.

Але дідуся в ньому не було.

Сабіні знадобилося менше ніж десять секунд, щоб усвідомити, що його немає не лише в ліжку, а й будь-де в кімнаті. Хіба що він заліз у шафу, у чому вона дуже сумнівалася (але перевірила для певності).

Мабуть, він був у ванній. Сабіна вийшла з кімнати й рушила коридором. Двері були прочинені, тож для початку вона гукнула, але, не почувши відповіді, штовхнула їх і побачила, що у ванній старого теж ані сліду.

У Сабіни голова пішла обертом. Бабуся не казала їй, що він збирався кудись іти. Вона казала, що дідусь спить. То де в біса він? Дівчинка перевірила порожню кімнату бабусі (набагато скупіше обставлену, мусила зауважити), ванну внизу, а потім, відчуваючи, як наростає паніка, кожне приміщення в будинку – від кімнати для сніданків до взуттєвої комори. Того ніде не було видно.

Була чверть до першої.

Треба було когось попередити. Вона побігла вниз, на кухню, і зізналася місіс Г., що якимось робом проґавила свого дідуся.

– Він не в себе в кімнаті?

– Ні. Там я дивилася найперше.

– О господи. Де Берті?

Сабіна ошелешено подивилася на неї, а тоді озирнулася на Беллу.

– Я його не бачила, – сказала вона.

– Він вийшов погуляти із собакою. Він не має виходити зараз сам-один, а надто з Берті, бо той молодий і вибиває з-під нього палицю.

Вона вийшла з-за стола й заходилася знімати фартух.

– Ходімо краще пошукаймо його, доки місіс Беллентайн не повернулася.

– Ні. Ні, лишайтеся тут і стережіть будинок. Покличу на допомогу Тома.

Сабіна, у якої груди стискало від страху, вибігла у двір, заглядаючи через ворота стаєнь і викрикуючи його ім’я.

Том із бутербродом біля рота висунув голову з каптерки. Позаду нього лунало радіо й видніли силуети Лаяма та Джона-Джона, що проглядали «Рейсінґ пост», газету про скачки.

– Де пожежа?

– Цей… цей старий. Не можу його знайти.

– Тобто як не можеш знайти?

– Він мав спати в себе в кімнаті. Місіс Г. вважає, що він міг вийти погуляти з Берті, і каже, що Берті збиває його з ніг. Допоможеш мені пошукати його?

Том вилаявся під ніс, уже видивляючись щось перед собою.

– Не чіпати мій обід, покидьки, – буркнув він, а тоді схопив своє пальто й хутко вийшов у двір.

– Мені дуже, дуже шкода. Я просто не знаю, що робити. Він мав бути в будинку.

– Гаразд, – сказав він,