Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

class="book">Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на села – Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із написом: "Минська губернія" з одного – "Волинська" з другого боку. Хлопці не витримали та, позлазивши з коней, прибили другі написи: "Білорусь-Україна". Здавалося нам, що ми вже осягнули мету, що вже дісталися додому.


III. На Україні – Олевськ

За Глушковичами пішли ми попри ріку Уборт, вздовж якої вже зміняється і вигляд ліса, – в якому є вже чимало дубів та осель. Чим дальше тим все більше наближуємось до рідних, знайомих нам, українських сіл. Характерні риси цього району – це борткове бжолярство: безліч колод-вуликів по деревах, переважно по дубах.

Ми дома, але не в себе. В 30 верстах від м. Олевська, на яке ми мали вийти, зустріли ми знову сліди "російської демобілізації". По селах натрапляли на кінські кістяки, покинуті вози, а в селі Юріїв, 15 верст від Олевська, побачили ціле кінське кладовище й табор покинутих возів. Селяне казали, що тутечки стояв якийсь кінський шпиталь, якого обслуга розійшлася, покинувши хорих коней, які так і поздихали на припонах. Селяне повідомили нас, що на стації Олевську стоїть якась залога, яка виходила до села реквірувати сіно і знущалася над селянами, називаючи їх зрадниками революції – лаяла Центральну Раду, Україну і т. д.

Довелося нам спинитись у Юрієві та вислати розвідку, яка вернувши донесла, що в Олевську стоять два куріні ополченців переважно походження з Минська та його околиць з невеликою домішкою людей з-під Курська. Що ці куріні мають виборних командирів, що населення нарікає на їхнє погане поводження, а зокрема невдоволені Жиди. Розвідка донесла, що Коростень занятий нібито Українцями, а в бік від Сарнів мають бути Москалі.

Негайно по одержанні донесення, в ночі на 12. січня, перейшли ми під самий Олевськ та розташувалися по крайних хатах залізничної оселі, що була проти стації, відділена від неї залізницею і під якої наглядом був район стації з величезними складами вибухового майна та гарматних й крісових набоїв.

Вже настрій залізничників, у яких ми кватерували, переконав нас, що ми поміж своїми. Після недовгих розмов виявилось, що в Олевську істнує український революційний комітет та що він не може, з огляду на присутність залоги, виявити своєї діяльности назовні, одначе фактично він кермує тутешним життям.

Командант полку просив зв'язати його з тим комітетом, та залізничники не хотіли. Чи побоювались провокації, чи з інших мотивів, не знати і треба було зробити це самому. Тому ранком 12. виїхав командант полку з невеличким відділом кіннотчиків на стацію, а помішник з писарем без зброї пішли в містечко орієнтуватись у настроях. Гайдамаки мали наказ по можности не вживати української мови і якби хто хотів починати балачки, то їх вистерігатись.

Поява 10 верхових на чолі зі старшиною, хоч без "погон" і відзнак, але зі зброєю у сріблі (туркестанці носили азіятські шаблі), зараз-же звернула увагу. За хвилину підійшов до мене якийсь залізничник та з виразною українською вимовою почав зі мною балакати по російськи, намагаючись розвідати, хто ми такі. Ця російська розмова певно ні до чого не довела би, коли б на стацію не увійшов гайдамака та, забувши заборону, не сказав: "Батьку, там якісь Москалі приїхали на бричці та чіпляються до розмови: що з ними робити маємо"..?

Залізничник, почувши те, підскочив до вікна та вже по українськи сказав: "Це ж оці комітетчики трикляті! То значить ви справді Українці"..?

Дальшу розмову годі було продовжувати, бо увійшло п'ять вояків, з яких один звернувся до мене по документи. Та я не дав йому опам'ятатись і відвів його в бік, починаючи тоном старшини розпитувати про настрій залоги, здатність її боротися проти Українців і нарешті витягнув посвідку, що я приділений до комітету III. Сибірського корпусу для зв'язку з українською радою, яку то посвідку я одержав, коли мене викликали в комітет. Потім запитав я "товариша" о документ, а цей виявив, що він є головою комітету залоги Олевська.

Тоді я розповів йому нісенітницю про те, що я ніби то висланий зі складу II. армії з кінним відділом переслідувати Українців і що вони кожної хвилини можуть підійти до Олевська. На моє велике здивування, товариш відповів, що вони мають зі Сарнів наказ мати позір на північ, бо звідтам мають пробиватись Українці, але здивувався, що в депеші нічого не було про кінний відділ. Нарікав на те, що його вояки принціпово не хочуть ні з ким воювати і що держаться купи тільки милістю Божою.

Я просив його, щоби заохотив та підніс на дусі залогу, а також щоби скликав мітінґ, на що голова згодився і негайно виїхав зі всім комітетом у місто.

Поки він був відсутний, той-же залізничник поміг мені перебалакати з українським комісаром ст. Коростень, що був першим представником Української влади, з яким я ввійшов у зв'язок.

Комісар поставився дуже недовірчиво до моїх слів. Сказав, що є бажаним ліквідувати залогу Олевська, що він зі своїм курінем Полуботківців, який стоїть на стації, цього зробити не годен, бо мусить боронити цей вузол, і просив надіслати до нього якогось старшину, щоби з'ясувати, що ми за одні.

Вернувшись, мій помішник і писар з міста доповіли, що залога це банда, а не військо, що вона тільки мріє про демобілізацію. Зараз же за ними приїхали і члени комітету з повідомленням, що мітінґ вже зібрався.

Наказавши помішникові підвести полк і міцно обсадити стацію, виїхав я на мітінґ, де виголосив промову, в якій почав звичайним модним початком:

"Товаріщі, давольно етой проклятой вайни"... А наприкінці іменем Центральної Ради Української запропонував демобілізуватися, скласти зброю та їхати боронити Білорусь та свою землю.

Ефект був надзвичайний. Мітінґ постановив демобілізуватись негайно та ледви не перебив членів