Читати книгу - "Спомини з часів української революції (1917-1921), Всеволод Миколайович Петров"

Вернувши на стацію, застав я її вже міцно обсадженою гайдамаками, яких скоростріли грізно дивилися на підступи з містечка.

Доручивши помішникові справу з ліквідацією залоги та виславши з першим проходячим ешелоном адютанта полку сотника Григорієва до Коростеня, почав я орієнтуватись у ситуації.

Було вже після полудня і за цей невеличкий час перебування полку в Олевську попри стацію пройшло з фронту п'ять потягів – повних салдатні, що покидала фронт. Залізничники доповіли, що ця хвиля людей йде попри стацію без перерви і що вони не знають, що дійсно залишилось на фронті. За той же час на фронт прийшло 2 потяги з харчами та декілька окремих вояків, між якими приїхав і мій джура, що виїхав ще зі Столпців із моїми річами до Київа. Вірний козак – по походженню зі Сибіру – етнографічно Українець дістав від мене дозвіл лишитись у Київі, але добровільно вертав до полку доповісти, що в столиці неспокійно, що заноситься на повстання проти Українського Уряду. Розказав і про скажену агітацію в новосформованих Українських "Сердюцьких" полках, якими заповнені казарми Київа; що ці полки ледви чи виступлять в обороні уряду, чи то проти уряду, бо це тільки "наїлі морди", нічого не роблять, не вправляють, і навіть до дому не хочуть.

Події йшли в революційному темпі. Ледви поспів скінчити доповідь мій джура, як викликали мене до телефону зі Сарн і якийсь комісар зі жидівською вимовою вельми суворо наказував полкові скласти зброю, погрожуючи карною експедицією.

На кожний випадок вислав я перед семафор сотню зі скорострілами та мінометом, який ми забрали зі складу. Кожний ешелон зі Сарнів мав бути спинений та зревідований.

За хвилинку по цій приємній розмові прибув на стацію, яка стала осередком "політичного" життя, весь український комітет у повному складі: на чолі знайомий вже залізничник, заст. голови селянин, секретар Жид-робітник, і члени: один Жид і один Українець з місцевих майстрів.

Укр. коміт. просив від мене дозволу на формування місцевої міліції, бо досі військовий комітет не дозволював, щоби в цей спосіб охороняти місто самому, порядком воєнної диктатури.

Дозвіл я дав іменем Центральної Ради, тільки з полковою печаттю та передав комітетові необхідну зброю для 50 міліціонерів, яких перегляд визначив на 13 січня.

Ледви я покінчив з рев. комітетом, як з'явилися з запискою від Андрієнка, мойого помішника, якісь два старенькі людці, з яких один був навіть у російських полковничих відзнаках. Вони доповіли, що їх наново вибрали командантами "дружин ополченія", яким оголошено демобілізацію; що ранійше вони були командантами тих дружин за царської держави, але опісля їх невибраних тільки залишили при дружинах "каптенармусами" (завідуючими складами), а тепер обібрали наново під тим претекстом, що ті, яких вибрали після революції, не зуміють швидко перевести демобілізації.

Старі служаки, витягаючись струнко перед "представником українського парляменту" (далебі, я-ж не мав жадних уповноважень окрім 400 з гаком багнетів), доповіли, що вони не мають права починати демобілізації на устний наказ, благаючи письменного наказу, бо вони між молотом й ковалдом, між відповідальністю перед російським урядом і вимогою салдатні.

Я дав їм письменний наказ з тією ж полковою гордієнківською печаткою з Михайлом Архангелом у середині, якої форму ми самі вигадали на півночі Білорусі коло Столпців. Але і цього було досить для наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон демобілізованих.

Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та возами, яких не хотіли панове "ополченці" здавати, а все вимагали відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було в тих складах. Ми, фронтовики Західного фронту, що жили на сочевиці та оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах "Особой Армії", в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не було консервів, витребеньок! Не диво, що "ополченці" не дезертирували і були "надією порядку", і скажемо сваволі задів армії. Тому-то тепер вони, щоби не воювати – демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з собою "центр імущества" в порядку воєнної диктатури.

Десь коло 10 години вечором залізничники повідомили, що через стацію Охотниково проходить потяг, повний "салдатів", який виглядає на впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей потяг без затримки.

Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що повлаштовувались вже на відпочинок на стації, та вийти до виємки перед семафором, ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню на потяг.

Потяг на даний сигнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів проїхати на Україну. Старшини полку передали, що їхнім козакам ані не в думці наново озброюватись, що їх виїзд на Україну є причиною загального розвалу Північного фронту, що на тому фронті Німці ходять уже по цілому російському росташуванні так, що дійсно фронт вже не істнує.

За годину знову алярмове повідомлення з Охотникова, що йде потяг з гарматами на площадках. Знову поготівля і знову показується, що це якась російська батерія самовільно покинула Західний фронт, а старшини вже з тих новообібраних розказують, що все пропало і що фронту вже немає. А тутки проти стації безліч цінного майна – набоїв, мін, наряду.

Раненько викликав я рев. коміт. і передав йому, що наскільки дійсно фронт вже не істнує – то треба негайно вивезти майно поза Дніпро, інакше взрив його при відвороті знищить містечко.

Командантові Коростеня, від якого вернув сот. Григоріїв, переконавши його, що ми організована українська частина, а не банда, післав депешу про необхідність вивозу майна з Олевська та просив потягів. На те дістав я підтверджуючу відповідь, датовану дня 13. 1 год., і майже все населення Олевська почало вантажити в порожняк набої та міни.

Тимчасом