Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

V

Вишневецький щод­ня навіду­вав­ся в ко­ролівський дво­рець, щоб виб­ра­ти доб­рий час, дос­ту­пи­тись до ко­ро­ля та зап­ро­си­ти йо­го в ста­рос­ти. Але ко­ро­леві не бу­ло ча­су: щод­ня йшли ко­ро­наційні бен­ке­ти, щод­ня ко­ро­ля одвіду­ва­ли чу­жо­земські пос­ланці. Виш­не­вецько­го бра­ла до­са­да. Він заїжджав у гості до За­мой­сько­го й все ба­чив, що князь Зас­лавський виїжджає з дво­ру канц­ле­ра на своєму чу­до­во­му коні. Виш­не­вецький з до­са­ди вже й не здо­ров­кав­ся з ним. Зас­лавський так са­мо по­ми­нав йо­го ко­нем і навіть не здіймав пе­ред ним шап­ки. Во­ни од­ра­зу зне­на­виділи один од­но­го. А Гри­зельда все сиділа край вікон­ця за ро­бо­тою та все виг­ля­да­ла кня­зя Єремію.

Баба Ган­на та дівча­та все вих­ва­ля­ли пе­ред Гри­зельдою кня­зя Зас­лавсько­го та гу­ди­ли Єремію.

- Невже ти, пан­но Гри­зельдо, та­ки оце справді ду­маєш іти заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го? - пи­та­ла ба­ба Ган­на в Гри­зельди.

- А чо­му ж пак мені за йо­го й не вий­ти? - од­ка­зу­ва­ла Гри­зельда.

- Та він же не­гар­ний! - аж крик­ну­ли обидві дівчи­ни.

- Кому не­гар­ний, а ко­му й гар­ний, - обізва­лась зне­хо­тя Гри­зельда.

- Князь Зас­лавський білий, як пан, а Виш­не­вецький чор­ний, як ци­ган, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, - я б за йо­го зро­ду-звіку не пішла заміж, як­би він ме­не сва­тав.

- Якби ж пак те­бе сва­тав. Але він те­бе не сва­тає й не сва­та­ти­ме, - ска­за­ла Гри­зельда.

- І що в йо­му за кра­са? очі страшні, смуг­ля­вий на ви­ду, на­че хлоп, та чор­ний, не­на­че три дні висів у ди­му в ко­мині, - кеп­ку­ва­ла ба­ба Ган­на.

- Ото дав­ся тобі взна­ки князь Єремія! Чор­ний та чор­ний! Хоч він чор­ний, та за­те ж я ду­же біла: то він ме­не й не по­чор­нить, а сам од ме­не мо­же й побілішає, - ка­за­ла Гри­зельда.

- Князь Зас­лавський білий, як пан­на, та ру­ся­вий, та яс­ний, як пов­ний місяць. А князь Виш­не­вецький не­на­че три дні в бо­лоті ка­чав­ся, - го­во­ри­ли дівча­та, підніма­ючи на сміх Виш­не­вецько­го.

- Хоч би й в бо­лоті ка­чав­ся, то все-та­ки він гар­ний, бо мужній і сміли­вий, не те, що князь Домінік, кот­рий ски­нувсь тро­хи на ба­бу Ган­ну.

- Та князь Єремія не по­ляк і не­дав­но був схиз­ма­ти­ком. Ще й те­бе пе­ре­вер­не на свою віру.

- Та й князі Зас­лавські й Зба­ражські й усякі інші не­дав­но бу­ли схиз­ма­ти­ка­ми і ук­раїнця­ми. І ти ж, ба­бо, тро­хи не по­зав­чо­ра пе­рей­шла з схиз­ми на ка­то­лицьку віру. Я пев­на, що Виш­не­вецький став вже щи­рим ка­то­ли­ком і по­ля­ком. А ко­ли в йо­му й не­ма щи­рості, то я пе­ре­вер­ну йо­го на щи­ро­го по­ля­ка, - го­во­ри­ла Гри­зельда.

Тим ча­сом Виш­не­вецький, поїхав­ши до дво­ру, зас­тав ко­ро­ля са­мо­го. Ко­роль тільки що розп­ро­щав­ся з папським нунцієм і прий­няв Виш­не­вецько­го.

- Що ска­жеш нам доб­ро­го, кня­зю Виш­не­вецький? - спи­тав у Єремії ко­роль.

- Приїхав про­си­ти най­яснішо­го ко­ро­ля за сва­та. Ду­маю сва­та­ти стар­шу доч­ку За­мой­сько­го Гри­зельду, - ска­зав князь Єремія.

- Гризельду? Доб­ре, доб­ре! За­раз поїду з то­бою. Я сам не­дав­но оже­нив­ся й ла­ден пе­рес­ва­та­ти й по­же­ни­ти усіх шлях­тичів, усей світ.

Король встав і поцілу­вав кня­зя Єремію в обидві що­ки.

- Їдьмо! за­раз їдьмо! щоб ти ча­сом не за­га­яв­ся, щоб та пташ­ка ча­сом не ви­ли­ну­ла з гніздеч­ка до на­шо­го приїзду, - ска­зав ко­роль і за­раз ру­шив з па­ла­цу вкупі з кня­зем Єремією.

Тим ча­сом ба­ба Ган­на, си­дя­чи з Гри­зельдою за ро­бо­тою, усе на­мов­ля­ла її ви­хо­ди­ти заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, усе чіпля­лась, аж нас­ти­ра­лась, аж про­си­ла та ка­ню­чи­ла, на­че ди­ти­на гос­тин­ця.

- Як ти, пан­но Гри­зельдо, не підеш заміж за кня­зя Зас­лавсько­го, то я з го­ря та до­са­ди повішусь в сад­ку на груші, - го­во­ри­ла ба­ба Ган­на, бо пе­ред нею так і ма­нячіли ла­ви, лу­ги, сіно­жаті та шов­ко­ва намітка.

- Як яс­но­вельмож­на пан­на Гри­зельда піде заміж за кня­зя Виш­не­вецько­го, то й ми піде­мо до Вісли та й по­то­пи­мось з го­ря, - го­во­ри­ли дівча­та.

- Про ме­не й топіться й вішай­тесь, а я за кня­зя Зас­лавсько­го зро­ду-звіку не піду: він не па­нич, а пев­но пан­на, що пе­реб­ра­лась за па­ни­ча. Йди, Ган­но, ліпше ти за йо­го, ко­ли він тобі так на­вис на очі, - ска­за­ла Гри­зельда.

- А ти ду­маєш, я б не пішла, як­би він ме­не сва­тав? їй-бо­гу пішла б! Бу­ла б кня­ги­нею, по­ход­жа­ла б по зо­ло­тих по­ко­ях у Зас­лавлі та но­си­ла шов­кові намітки та ок­са­ми­тові кун­туші.

- І вже! годі тобі ду­ма­ти про шов­кові намітки. А я за кня­зя Зас­лавсько­го та­ки не піду, він і білий, як пан­на, й гар­ний, але все не­на­че зас­па­ний. А князь Виш­не­вецький про­вор­ний, жва­вий, го­во­рю­чий, ще й до то­го чор­ня­вий. Я люб­лю чор­ня­вих та смуг­ля­вих, а не тих ко­ноп­ля­них па­ничів.

- Та він же ро­дом з ко­заків, з тих страш­них ко­заків, що повс­та­ли на Польщу та ви­га­ня­ли польських панів з Ук­раїни; він для ме­не страш­ний, їй-бо­гу я йо­го бо­юся! Щe й те­бе, Гри­зельдо, або заріже, або вто­пить там десь в Дніпрі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на, важ­ко зітхнув­ши. - Ой, Єзус-Марія! спа­си те­бе од на­пасті!

- Ти вже ста­ра, а ще й досі дур­на: Виш­не­вецькі ро­ду кня­жо­го, а не ко­зацько­го, їх зем­лям, се­лам, містам та гро­шам і ліку не­ма, - ска­за­ла Гри­зельда.

Вона гля­ну­ла у вікно: в од­чи­не­ну бра­му в до­рогій ка­реті в'їжджав ко­роль, а ко­ло ка­ре­ти ба­су­вав кінь кня­зя Єремії. Єремія уг­лядів у вікно Гри­зельду, в од­ну мить на ско­ку зняв шап­ку з піра­ми, об­си­па­ни­ми брильянта­ми, і пок­ло­нив­ся.

В па­лаці За­мой­сько­го схо­пи­лась біга­ни­на. Ста­рий За­мой­ський хап­ком вий­шов на­зустріч ко­ро­леві на ґанок і привітав йо­го на по­розі.

- А що, мій до­ро­гий та ко­ха­ний па­не канц­ле­ру! - ска­зав ко­роль, сівши на ка­напі в світлиці. - Я оце приїхав до те­бе з ве­ли­кою спра­вою: приїхав за сва­та. Князь Єремія хо­че сва­та­ти твою доч­ку Гри­зельду, а я оце взяв­ся бу­ти за сва­та: як бу­де діло? А мо­же да­си нам гар­бу­за? Чи ні?

- Рід і сла­ва князів Виш­не­вецьких - це най­до­рож­чий клей­нод польської ко­ро­ни. Я, кня­зю, нез­ви­чай­но ра­дий прий­ня­ти те­бе за зя­тя, і ліпшо­го зя­тя для Гри­зельди не­має на усю Польщу, Лит­ву й Ук­раїну, - ска­зав За­мой­ський і по­дав кня­зеві Єремії ру­ку, ще й тричі поцілу­вав йо­го.

- От я й ра­дий, що не до­ве­лось мені їха­ти од те­бе, ко­ха­ний до­ро­гий па­не канц­ле­ру, з нічим та ще й з по­чер­воніли­ми що­ка­ми од со­ро­му. А де ж твоя доч­ка Гри­зельда?

Замойський пок­ли­кав Гри­зельду. Во­на увійшла спокійна й по­важ­на й привіта­лась до ви­со­ких