Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Як мені твої мрії та дум­ки при­па­ли до впо­до­би! Як там чу­до­во, в тих да­ле­ких ди­ких кра­ях! Ти ста­неш ли­ца­рем у невідо­мих кра­ях, всла­виш­ся в бит­вах. Я б са­ма, був­ши то­бою, так би вчи­ни­ла, - ска­за­ла Гри­зельда, й її ясні очі заб­лис­ка­ли сміливістю й чо­ловічою зав­зятістю.

Вишневецький гля­нув на неї й вга­дав те по­чу­ван­ня зав­зя­тості та міцності, яке май­ну­ло в яс­них Гри­зельди­них очах.

- Я люб­лю усе но­ве, усе нез­ви­чай­не. Люб­лю навіть слу­ха­ти про нез­ви­чай­ні дивні при­го­ди на війні, в бит­вах. Ча­сом здається мені, що я са­ма лад­на б йти в світи та шу­ка­ти та­ких нез­ви­чай­них при­год, шу­ка­ти сла­ви десь да­ле­ко в чу­жих кра­ях.

- Це в тобі про­мов­ляє той ли­царський дух, що жив і пот­ро­ху жи­ве й досі в польській шляхті. Це мені ду­же по­до­бається, бо я прикмічаю, що той дух вже по­чи­нає зга­са­ти в шляхті се­ред роз­кошів жит­тя.

- Але хто зо мною піде в ті дикі сте­пи? Хто зва­житься ста­ти моєю вірною дру­жи­ною й жи­ти зо мною в тих ди­ких пу­щах та нет­рах? - про­мо­вив Єремія зго­дом і важ­ко зітхнув.

Гризельда гля­ну­ла на йо­го ско­са й сподіва­лась, що він от-от ска­же, що виб­рав дійсно її за под­руж­жя, бо во­на зго­диться йти з ним і в пущі і в нет­ри, у край ко­зацький, не­без­печ­ний. Але Єремія мов­чав і ду­мав.

«Я лад­на йти з то­бою в ті пущі та нет­ри. Пішла б з то­бою й не жал­ку­ва­ла б», - ду­ма­ла Гри­зельда мовч­ки, і ті сло­ва вертілись в неї на думці й не ви­хо­ди­ли з го­ло­ви дов­го-дов­го.

А Єремія йшов мовч­ки, по­хи­лив­ши го­ло­ву, і ду­му ду­мав. У йо­го мрійній уяві за­во­ру­ши­лись дав­но ви­ко­хані мрії па­ну­ван­ня в да­ле­ких маєтнос­тях на пра­вах уділо­во­го не­за­леж­но­го кня­зя.

- Гризельдо! - аж крик­нув Єремія, нес­подіва­но підняв­ши го­ло­ву, - ти од­на вар­та сла­ви давнього ро­ду Виш­не­вецьких. В те­бе чо­ловічий ро­зум, і не ви­ди­ха­лась дав­ня ли­царська зав­зятість. Ти од­на вар­та бу­ти кня­ги­нею Виш­не­вецькою.

Його сло­ва, ви­мов­лені з гордістю на очах, навіть тро­хи сер­ди­то, вра­зи­ли Гри­зельду.

«Його сло­ва схожі на за­гад… Пев­но ду­же прив­чив­ся за­га­ду­ва­ти війську в бит­вах. Очі в йо­го ста­ли аж дикі. Але як ці дикі очі при­па­ли мені до сер­ця!»

- Ти, кня­зю, не про­сиш, а не­на­че мені даєш за­гад… Як те­бе втя­ми­ти, я й са­ма га­разд то­му невідо­ма, - гор­до про­мо­ви­ла Гри­зельда.

- Я хо­чу до те­бе ста­ростів сла­ти. Чи підеш ти за ме­не?

- Шли, кня­зю, ста­ростів! Не­хай во­ни пе­редніше до­го­во­рять з моїм па­нот­цем. А я вже аж потім ска­жу своє сло­во, - ска­за­ла Гри­зельда.

Єремія тро­хи на­су­пив густі рівні бро­ви.

- Певно жда­ти­меш пе­редніше ста­ростів од кня­зя Зас­лавсько­го, а потім… - обізвав­ся пе­ре­го­дя Єремія й не до­ка­зав.

- Я, кня­зю, не жду ста­ростів ні од ко­го. Про кня­зя Зас­лавсько­го не­хай не бу­де мо­ви між на­ми, - ска­за­ла так са­мо гор­до­ви­то Гри­зельда і на­су­пи­ла й свої ру­сяві бро­ви.

Чи лю­би­ла во­на йо­го, чи ні, про це князь Єремія навіть не спи­тав у неї. Гор­дий своїм слав­ним ро­дом та своїми незлічни­ми маєтнос­тя­ми, він був пев­ний, що ні од­на па­нян­ка в Польщі й на Ук­раїні не од­кас­ну­лась би од йо­го, як­би він її сва­тав. Але він наг­ля­дав за нею, пог­ля­да­ючи ско­са, й примітив, що він їй спо­до­бав­ся.

Гризельда по­вер­ну­ла стеж­кою до па­ла­цу. Єремія мовч­ки йшов за нею. Обоє мов­ча­ли. Вже во­ни до­хо­ди­ли до па­ла­цу, вже не­да­леч­ке сто­яли сто­ли ко­ло па­ла­цу, де бен­ке­ту­ва­ли двірські шлях­тичі.

- Так я, Гри­зельдо, приш­лю до те­бе ста­ростів, і ста­ростів ве­ли­ких, вар­тих тво­го й мо­го ро­ду. Во­ни по­ба­ла­ка­ють з па­ном канц­ле­ром, а потім ти ска­жеш мені про свою дум­ку, - ска­зав князь Єремія, ви­хо­дя­чи по схо­дах на ши­ро­ку низьку те­ра­су.

- Добре, кня­зю! При­си­лай ста­ростів, а вже потім я ска­жу тобі про свою дум­ку, - обізва­лась гор­до Гри­зельда й всту­пи­ла в па­лац неш­вид­кою, але гор­дою хо­дою.

«Горда та пиш­на оця доч­ка слав­но­го За­мой­сько­го! Але ця гор­до­витість мені по­до­бається. Не люб­лю я тих смир­них паннів яг­ни­чок», - по­ду­мав Єремія, всту­па­ючи в світли­цю.

В по­ко­ях був гар­ми­дер, шум та га­лас. І За­мой­ський, і німецькі пос­ланці, і усякі ви­пад­ком зай­шовші гості пи­ли та го­лос­но ба­ла­ка­ли, аж од­ляс­ки йшли по залі.

Князь Зас­лавський ба­чив, як Гри­зельда вий­шла в са­док з Виш­не­вецьким на про­гу­лян­ня, й стри­во­жив­ся. Він пус­тив­ся на хит­рощі, на ос­танній спосіб за­лу­чи­ти собі пан­ну Гри­зельду і од­би­ти її в Єремії. Йо­му прий­шла дум­ка на­мо­ви­ти і за­го­ди­ти ба­бу Ган­ну та Гри­зельди­них шва­чок-дівчат, щоб во­ни раз у раз хва­ли­ли йо­го пе­ред Гри­зельдою, од­мов­ля­ли її йти заміж за Виш­не­вецько­го та на­мов­ля­ли вий­ти заміж за йо­го.

Заславський вий­шов із світлиці неп­римітно й заг­ля­нув че­рез двері в кімнат­ку, де пря­ла ба­ба Ган­на, де сиділи за шит­тям дівча­та. Він по­таєнці, ти­хою хо­дою увійшов у кімнат­ку, ніби крадько­ма.

- Бабо Ган­но! чи час­то пак їздить до па­на За­мой­сько­го князь Єремія? - спи­тав він.

- Навідувавсь ча­сом… нігде прав­ди діти, - ска­за­ла ба­ба.

- А чи не ду­має він ча­сом сва­та­ти пан­ни Гри­зельди? Ска­жи по щирій правді.

- А бог йо­го свя­тий знає, - обізва­лась ба­ба.

- От що, ба­бо, і ви, пан­ни: я дам вам гос­тин­ця, а ви, си­дя­чи от­ту­теч­ки з пан­ною Гри­зельдою, вих­ва­ляй­те ме­не та ганьте кня­зя Єремію. Чуєте?

І князь Зас­лавський розш­морг­нув свій га­ма­нець і по­дав бабі Ганні жме­ню та­лярів, а дівча­там дав по кільки та­лярів, ще й по парі зо­ло­тих се­ре­жок. Во­ни поцілу­ва­ли кня­зя в ру­ку. Дівча­та аж по­чер­воніли од ра­дощів, а ба­ба аж об­ли­зу­ва­лась.

- І спа­сибі вашій яс­но­вельмож­ності, кня­зю, і прос­ти-бі вам! Вже ми хва­ли­ти­ме­мо яс­но­вельмож­но­го кня­зя пе­ред пан­ною Гри­зельдою як­мо­га, бо ва­ша яс­но­вельможність та­ки то­го вар­та, нігде прав­ди діти. Бу­де­мо за те­бе повік бо­га мо­ли­ти, - ска­за­ла ба­ба.

- Як тільки я оже­ню­ся з пан­ною За­мой­ською, тоді, ба­бо, і ти ста­неш справдішньою панією. Дам тобі зем­лю, одяг­ну в ок­са­ми­то­вий кун­туш. Бу­деш тільки по­ход­жа­ти та по­си­деньки й по­хо­деньки панські справ­ля­ти, - ска­зав князь Домінік.

- І спра­ви­те мені шов­ко­ву намітку? - аж крик­ну­ла ба­ба Ган­на.

- Справлю й шов­ко­ву намітку. А ви, дівча­та, хоч ко­лись морк­ву по­ло­ли та кар­топ­лю підса­пу­ва­ли, по­ви­хо­ди­те заміж за моїх двірських шлях­тичів і ста­не­те шлях­тян­ка­ми. Чи чуєте? - ска­зав князь Домінік і вис­ко­чив з кімна­ти.

Князь Виш­не­вецький увійшов у світли­цю за­ду­ма­ний, на­суп­ле­ний, один однісінький тве­ре­зий чо­ловік се­ред канц­ле­ро­вих гос­тей, котрі усі бу­ли зусім п'яні або бу­ли напідпит­ку.

«Ні! за­раз не ска­жу канц­ле­рові,