Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— То вона тобі подобається?

— Так. Маю надію, що вона цього навіть не запідозрить.

— Чому?

— Тому, що вона всього цього чомусь боїться, а свій страх ховає за агресією. Щось сталося з нею колись, щось неприємне, а я не можу цьому зарадити. Вона подобається мені, страшенно, та…

Я маю припинити цю розмову. Мені неприємно, що вони говорять про мене. Тому я кидаю на підлогу камінець і зазираю в приміщення.

— Скоро стемніє, йдіть помийтеся, і я вас перев’яжу.

Вони йдуть, а я сідаю на кам'яне ліжко. Воно тепле й гладеньке, приємне на дотик. Я витираю з нього пил і знов сідаю. Чому я нервую? Не знаю. Це місце якось дивно впливає на мене. 1 тут абсолютна тиша, якої не мало би бути. Я дістаю з наплічника браслет, що знайшла найпершим. Те, що це не інкська робота, навіть я розумію. Інки, як і майя, робили досить потворні речі: що б там не казали археологи, але мій смак не витримує їхньої естетики. І я не вважаю бірюзу й нефрит коштовним камінням, а вони вважали. Словом, наші смаки різняться. Але цей браслет мені подобається — його робив хто завгодно, тільки не інки. Масивна штука, та візерунок і плетиво роблять його візуально легким, а квіти, викладені з гранатів, смарагдів і сапфірів, можуть означати лише одне: ця річ завжди буде моєю, я не продам браслета ні за які гроші.

— Ось твій одяг, устиг висхнути. — Луїс віддає мені клунок. — Ми свій теж трохи попрали. Поїмо?

Я дістаю консерви та крекери. Справді, їсти хочеться пекельно. Скільки нам лишилося дня? Може, година. Маю надію, що їхній одяг теж устигне висхнути, бо Луїс сидить із голим торсом. Я оглядаю рани, дезинфікую і вприскую антибіотики. Їх залишилось мало, а запас мати треба, хтозна, що далі буде.

— То що робитимемо? — Ед вмостився на ліжку й дивиться, як я перев'язую Луїса. — Куди підемо завтра?

— Піднімемось на гору й перейдемо через перевал. — Луїс навіть не сіпається. — Дякую, Торі. Там, далі, мають бути індіанські селища. Візьмемо провідників — і гайда! Скажений Педро тільки плямкне.

— Слушно.

Воно, звичайно, слушно, але в мене є купа запитань. Хто влаштував катастрофу? Хто вбив стюардесу, та й навіщо було такий город городити? Мабуть, я про це ніколи не дізнаюся. Чесно кажучи, зараз це здається мені якимось далеким.

Ніч упала на нас зненацька. Я чую, як Ед вовтузиться, лаючись: йому болять забиті ребра й дається взнаки рана, а я вже така втомлена, що хочу лише одного — спати. Тому я пропускаю момент, коли Луїс обережно цілує мене в скроню. У мене просто немає сили, аби вбити негідника. Нічого, вб'ю завтра.

5

Місяць освітлює кімнату, такий білий і яскравий, і так близько, що здається — ось він, підведи руку — і торкнешся. Не розумію, що відбувається. Чоловіки сплять, а я витріщаюся в темряву. От тільки й темрява не темрява, а щось інше. Крізь щілини стелеться сріблястий туман, десь чути сміх і голоси, ось наче пробіг хтось вулицею — швидко лопотять чиїсь босі ноги. Я тихенько встаю і йду до дверей. От визирну й погляну, хто там вештається.

Я крадуся до входу й обережно визираю назовні. Нікого немає, дивно. Я що, збожеволіла і чую голоси? Хтось швидко щось говорить незрозумілою мовою, голос жіночий, вона зривається на сміх, але я нікого не бачу, скрізь порожньо. Я йду в бік храму. Ми добре зробили, що не взяли нічого з тих скарбів. Ось сходи, але я не піду туди, мені трохи моторошно. Місяць світить так яскраво, що все навкруги видно, жодної тіні. Я йду попід стіною храму й у високому фундаменті бачу невеликий отвір, трохи далі — ще один, і ще. Якийсь спів чути звідти… Чи то спів, чи стогін, чи ревище — не знаю, все вкупі зливається в страшну пісню, слів якої я не розумію. Я хочу повернутися назад, але де мені шукати той будинок, з якого я вийшла? Вони всі однакові. Зазирати в кожен? Добре, так і зроблю. Понесли мене чорти гуляти поночі! Ну, ходило щось — хай би ходило, що мені до того? От упхала носа не в своє, тепер блукай, Торі, руїнами, наче іншої роботи не маєш!

Я йду назад до сходів, потім озираюсь. Ага, по-моєму, там ми зупинились. Чого мені здалося, що я заблукала?

Нема де тут блукати. Я йду до будинку, тільки боковим зором бачу… Так і є. Біля колодязя з водою сидить жінка. Не знаю, чи осіла там уже піна після нашого миття? Слід сказати їй, аби не пила звідти.

— Гей, привіт!

Вона повертає до мене голову У неї темне личко з невеликими очима й повними губами, гарненький маленький носик і кругле підборіддя, а довге волосся зв'язане шкіряним шнурком. Вона в чомусь довгому та світлому, тільки руки відкриті і видно, що вона ще зовсім молода, бо шкіра гладенька, аж шовковиста, якогось червонястого відтінку. Вона спокійно дивиться на мене, наче зустрічати тут білих людей для неї є звичайною річчю.

— Слухай, не пий цієї води, ми її трохи скаламутили, ще, мабуть, не осіла. Ти розумієш мене? Comprendes?

Вона дивиться на мене з приязною посмішкою й жестом запрошує сісти. Що ж, сон усе одно чорти лизнули, то чом би й ні? Принаймні є шанс дізнатися, що це за місце. Якщо вона говорить англійською, хоча б спотвореною, буде можливість порозумітися.

— Як тебе звати? — я говорю повільно й розбірливо, вона повинна зрозуміти.

— Та-Іньї.

— Мене звати Торі. А що це за місто?

— Віль-Таен.

— Ти розумієш мене?

— Так.

—І що ти робиш тут, Та-Іньї?

— Я тут живу. Ви — гості в моєму домі, ти і твої чоловіки. Я бачу, тобі сподобався мій браслет, я рада цьому.

Я мовчки дивлюся на місяць. Як він близько! Стоп. Що значить — «мій браслет»?!

— Та-Іньї, чому ми не бачили тебе вдень? Де ти була?

— Тут. І ти мене бачила, ти зняла цей браслет з моєї руки.

Я холону з переляку. Вона спокійно дивиться на мене, очі її блищать трохи лукаво, та мені не до жартів. Вона абсолютно матеріальна, ось, я торкаюся її руки… На руці є смужка світлішої шкіри. Такої самої ширини, як браслет. Що за чортівня? І говорить вона не