Читати книгу - "Несподіване весілля, Ксана Рейлі"

Я попрямувала до трибуни, оглядаючись на Гордія. Він надягнув свій шолом і сів у автомобіль. Хвилювання наростало з кожною секундою. Особливо, коли почувся гучний рев автомобілів і всі машини під'їхали до лінії фініш-старт. Світлофор декілька разів засвітився усіма кольорами, а тоді різко погас. Усі люди на трибунах раптом закричали й автомобілі на високій швидкості рушили вперед. Я трохи напружилася, бо ці всі відчуття були мені незнайомими. Перед нами стояв великий паркан, щоб убезпечити глядачів від зіткнення з авто. Все-таки тут дуже небезпечно. Перед моїми очима раз за разом проїжджали автівки, а я все шукала знайоме число. Кожного разу, коли учасники проходили нове коло, табло змінювалося. Я не дуже розуміла, як саме все відбувається, але змагання були на швидкість, а не на кількість.

— Вони мають проїхати п'ятдесят п'ять кіл, — голосно сказав до мене Микита. Я помітила якийсь навушник у нього в вусі. — Гордій поки лідирує.

Я знервовано усміхнулася й обійняла себе руками. Якщо лідирує — це дуже добре. Ці слова мали б мене заспокоїти, але легше не стало. Я помітила, як якийсь автомобіль з'їхав з траси та зупинився біля своєї команди механіків. Мабуть, щось сталося, бо усі миттю заметушилися та швидко змінили колеса. Я справді сильно хвилювалася, а ці цифри на табло постійно змінювалися.

— Що ти кажеш? — почула я голос Микити. Він уважно слухав щось у своєму навушнику та насупився. — Не дозволяй йому підрізати тебе. Він ще неодноразово намагатиметься зробити це. Залишилося десять кіл, Гордію. Він зараз почне жорсткіше діяти.

Від його слів я почала ще сильніше хвилюватися. Уже декілька автомобілів встигли зупинитися на піт-стопі, але Гордій чомусь не робив цього. Мабуть, у нього все добре з автомобілем, або ж він просто не хотів втрачати час.

— Залишилося п'ять кіл, — голосно заговорив коментатор. Тут було занадто шумно. Публіка гучно скандувала, а ще цей рев автомобілів. — Ми знову стали свідками запеклої боротьби за лідерство між номером двадцять три та п'ятнадцять. І хоч Ємчук Гордій не здає своїх позицій, Козак Єгор не планує поступатися. Він усіма силами намагається перегнати свого суперника і... Йому, схоже, це вдалося.

— Дідько! — вилаявся біля мене Микита і трохи відійшов.

Я почала знервовано перебирати пальцями. До фіналу лишилося всього декілька кіл. Турнірна таблиця постійно змінювалася, а числа бігали з шаленою швидкістю. На одному з кіл був швидшим Гордій, а на іншому — Єгор.

Залишилося останнє вирішальне коло. Я побачила автомобіль Гордія і він був так близько до фінішу. Ще трішки і йому вдасться перегнати Єгора. Вони були майже на одному рівні. Раптом автомобіль суперника різко сповільнив рух і Гордій мало не врізався в нього. Я помітила, що його знесло з траси та відкрила рот. Моє серце, здається, зупинилося, коли автомобіль врізався в загородження. Я закрила рот рукою, а на очах з'явилися сльози. Публіка, здається, теж затихла, а коментатор кричав про те, що сталася аварія.

— Ей! Ти живий? — голосно спитав Микита, тримаючи руку на своєму навушнику. — Ей, Гордію! Що?! Ні, ти не будеш цього робити! Байдуже, що залишилося лише триста метрів до фінішу. Не роби цього... Ти чуєш мене?!

Я уважно дивилася на Микиту і не розуміла, що відбувається. Єдине — я знала точно, що Гордій живий. Та легше мені не стало. Автомобіль Єгора першим перетнув фінішну пряму. Я помітила, що Гордій знову виїхав на трасу і напружилася. Навіщо він робить це? З-під капота вже йшов легкий дим від удару з загорожею. Я не була певна, що автомобіль витримає ще трохи швидкої їзди. Та хлопцеві, схоже, було байдуже. Він знову рушив до фінішу на високій швидкості. Я лише закрила очі своєю рукою, щоб не бачити цього. Це було занадто. Як він може так ризикувати своїм життям? Мабуть, я ніколи цього не зрозумію. Коли я забрала руку зі свого обличчя, то помітила, що він якраз проїхав фінішну пряму. І саме в цей момент автомобіль спалахнув сильним вогнем. Я поклала руку на своє серце, а по щоках уже текли сльози.

— О, Господи! — прошепотіла я, коли на трек заїхала аварійна машина. Я подивилася на Микиту. — Чому Гордій не виходить? Він же зараз згорить.

Чоловік подивився на мене важким поглядом, а тоді знову приклав руку до навушника та сказав:

— Ти живий? У тебе що?! Дідько!

— Щ-що сталося? — налякано спитала я.

— Двері заклинило, — тихо відповів Микита. — Він не може самостійно вибратися.

У мене наче час зупинився. Я нічого не чула, а просто стояла, опустивши руки. По щоках текли сльози, а я навіть не могла та і не хотіла стримувати їх. Погані думки крутилися в моїй голові. Я похитала головою, щоб не думати про це. Він не може померти... Не може.
Руки почали тремтіти. Я глибоко вдихнула, спостерігаючи, як аварійний автомобіль доїхав до місця призначення. Один чоловік вогнегасником намагався затушити вогонь, а інший — виламував двері зі сторони водія.

— Один, два, три... — тихо прошепотіла я. — Ну ж бо! Виходь.

Нерви були на межі. Здавалося, що я от-от зірвуся та побіжу туди рятувати його. Я вже попрямувала до виходу з трибуни, як двері автомобіля відчинилися і звідти вискочив Гордій. Публіка заверещала, не приховуючи вражень від такого шоу. Ще б пак! Усе виглядало так, наче у фільмі, коли головний герой вибирається у полум'ї з автомобіля. Я ж не поділяла їхнього захвату зовсім. У мене ледь серце не зупинилося, коли я спостерігала за цим усім. Гордій зняв шолом та відкашлявся. Хлопець все ще стояв дуже далеко від мене і я не була певна, що він справді в порядку. Мені треба було переконатися у цьому, щоб нарешті заспокоїтися. Я збігла з трибуни й мене одразу ж перехопив охоронець.

— Вам не можна туди! — суворо сказав він.

— Це мій чоловік! Мені треба переконатися, що з ним все добре. Відпустіть мене!

Я оглянулася на Гордія, що уже прямував до своєї команди. Він, здається, виглядав дуже засмученим. Я все ж вирвалася з лап того охоронця та побігла в сторону Гордія. Хлопець так сильно був зайнятий своїми думками, що помітив мене лише тоді, коли я кинулася йому на шию. Я так міцно вчепилася за нього, ніби боялася відпустити. Серце схвильовано калатало, а у голові раз за разом з'являлися ті страшні кадри. Він не обійняв мене у відповідь, а всього лише завмер на місці. Від нього пахло пальним та горілим, але в цей момент мені було абсолютно байдуже на це.

— Ти задушиш мене, — тихо пробурмотів Гордій.

— Вибач, — сказала я та подивилася на нього. — З тобою все добре? Ти цілий?

Я почала стурбовано торкатися своїми пальцями його обличчя та розглядати. Він лише закотив очі й трохи відвернувся від мене. Я бачила, що він надто напружений, тому швидко поцілувала його в губи та знову міцно обійняла.

— Поліно, перестань! На нас і так всі дивляться. Ти вже починаєш перегравати з цим притворним хвилюванням.

— Що? — спитала я і насупилася.

— Кажу, що ти чудово зіграла. Молодець! — роздратовано сказав Гордій і відійшов від мене. — Публіка у захваті!

Я розгублено подивилася на нього, а він просто розвернувся і пішов геть, залишаючи мене посеред треку. Звісно, розуміла, що він буде злим, але ж не настільки, щоб подумати, що моє хвилювання було несправжнім. Я важко видихнула і попрямувала назад до трибуни. Мене зустрів захоплений погляд Аріни.

— Це було так, наче у фільмі! — вражено сказала вона. — Він вискакує з вогню, а ти схвильовано біжиш до нього та обіймаєш, а потім ви цілуєтеся. Впевнена, що весь інтернет буде у ваших фотографіях та відео. Я навіть зняла декілька. Показати?

— Не треба, — буркнула я, відчуваючи образу. — Він вирішив, що я прикидалася.

— Оу! А хіба ні? — спитала сестра, а я кинула на неї різкий погляд. — У вас же фіктивний шлюб.

— І що? Це не означає, що я не маю хвилюватися через те, що мій чоловік мало не помер! І байдуже, що фіктивний.

Аріна видихнула та нахилилася ближче до мене. Я ж уважно подивилася в її блакитні очі.

— Він подобається тобі, — сказала вона. — Може, ти вже навіть закохалася у нього?

— Не говори дурниць! — буркнула я. — Він... Він просто міг померти!

— Але ж не помер.

— Так, я вже не можу тут! Мені терміново потрібно додому.

Я спустилася з трибуни на трасу та остаточно вирішила піти геть звідси. Байдуже на того Гордія! Я не збираюся більше коли-небудь хвилюватися за нього. Нехай навіть згорить на цій трасі. Я була така зла та ображена на нього. Замість того, щоб заспокоїти мене та переконати, що все добре, він звинуватив у тому, що я нібито грала на публіку. Я відчула, що хтось торкнувся моєї руки та налякано відскочила. Коли обернулася, то побачила Антона.

— Чого ти лякаєшся? — спитав він, усміхнувшись.

— А ти чого так підкрадаєшся? — буркнула я, примруживши очі. — Що треба?

— Ух, яка злючка! — Антон знову засміявся. — Хотів сказати, що тут ввечері буде вечірка.

— Вечірка?

— Завжди після заїзду організатори влаштовують святкування. Ти не знала?

— Гордій не говорив про це. Хоча знаєш, він майже нічого мені не говорить. Егоїстичний придурок.

— О! А мені здавалося, що ти хвилювалася за нього. Так вибігла на ту трасу, наче боялася, що з ним щось сталося.

— З ним вже давно щось сталося, — сказала я та покрутила пальцем біля скроні. — Інакше складно пояснити його дурнувату поведінку.

— Він образив тебе? — спитав Антон, уважно дивлячись мені в очі. — Гордій трохи різкий, а тут його ще сильно розізлила ця ситуація з заїздом. Він хотів бути першим, а приїхав четвертим.

— І що? Я ж не винна, що йому не вдалося перемогти в першому етапі. Він мало не помер, але це його зовсім не хвилює.

— Якби все було чесно, то він би так не злився. Єгор намагався усунути його, і йому це майже вдалося. Годі про це! То ви, — Антон глянув на мою сестру, — залишитеся на вечірку?

— Я точно пас! — голосно сказала Аріна. — На мене чекає захопливий документальний фільм про розкопування гробниць.

— Вау! — здивувався хлопець. — Ніколи не бачив такого.

— Ти багато втратив. Я можу порекомендувати тобі декілька цікавих фільмів на таку тематику...

І поки вони двоє знайомилися та обговорювали фільми, я попрямувала до виходу. Мені хотілося якнайшвидше опинитися вдома, щоб закритися у своїй кімнаті та не бачити більше того невдоволеного обличчя Гордія. Голова сильно боліла через хвилювання та стрес. Давно я так не нервувала. Я стояла біля автівки сестри й чекала на неї. Та вона чомусь не поспішала, бо була надто сильно захоплена розмовою з Антоном. Я лише втомлено сперлася до автомобіля та підняла голову в небо. Воно було таким чистим, без жодної хмаринки.

— Я передумала! — крикнула біля мене сестра. — Ми залишаємося на вечірку.

— Що? — здивувалася я. — Ти не любиш вечірки!

— Ця має бути цікавою. Ходімо! Антон сказав, що хоче показати мені якусь стару знахідку. Вона в його гаражі.

Сестра побігла назад до Антона, а я ж втомлено попленталася за ними. Вони прямували дорогою вверх, аж доки не дійшли до ряду металевих гаражів. Майже усі вони були відчиненими. Я бачила декількох учасників та їхні команди.
Антон зайшов у один із гаражів.

— Тепер потрібен новий автомобіль, — почула я голос Гордія.

Він стояв біля своєї побитої машини та дивився на неї. Я ж просто сперлася до металевих дверей, оглядаючи гараж. Тут було не надто привабливо. Багато незрозумілих приладів та інструментів, які я вперше в житті бачила.
Антон проігнорував Гордія і повів Аріну до якоїсь тумби. Я почула голосний дівочий сміх за своєю спиною, а коли обернулася, то побачила красиву дівчину з довгим світлим волоссям. Вона сиділа на капоті автомобіля в такому костюмі, як і в тих усіх гонщиків. Вона що, теж таким займається? Це для мене взагалі стало відкриттям, бо я чомусь не думала, що жінки беруть участь в перегонах.

— Це Стелла, — раптом заговорив біля мене Гордій, що я аж здригнулася.

Я перевела свій погляд на нього. Він же сперся на одвірок навпроти мене, розглядаючи моє обличчя.

— Дякую! Дуже потрібна мені інформація, — буркнула я. — Як же я буду жити, якщо не знатиму, як називається ця дівчина?

— Ти злишся?

— Ні, звісно ж! Я всього лише прикидаюся. Як і завжди.

Я високо підняла голову та пройшла повз нього. Він раптом схопив мене за руку і різко притягнув до себе. Я тихо скрикнула, колись вдарилася своїм тілом об його груди. Гордій пильно дивився на мене своїми яскравими сірими очима, а я ж здивовано витріщалася на нього. Він повільно опустив погляд на мої губи. Мені вмить стало надто жарко.

— Відпусти! — сердито сказала я та спробувала вирватися з його хватки.

— То ти по-справжньому хвилювалася за мене? — тихо спитав Гордій.

— Уяви собі! Мало того, що ти заїхав у загорожу, то ще й ледь не згорів у своєму автомобілі. Я вже готова була знепритомніти на тій трибуні від хвилювання, а ти звинуватив мене у тому, що я граю на публіку! Невже так важко повірити, Гордію, що хтось може хвилюватися за тебе? Що комусь важливіший не твій чемпіонський кубок, а твоє довбане життя? Чи ти боїшся?

— Боюся? — перепитав він, насупившись. — Мені нема чого боятися.

— Може, своїх почуттів до мене? — сердито спитала я. — Вночі тобі сподобалося спати на моїх колінах. Це вже я мовчу про ті твої голодні погляди в мою сторону.

— А як щодо твоїх голодних поглядів, Поліно? Думаєш, що я не помічаю їх?

— Напевно, ти справді не помічаєш їх, якщо вважаєш, що моє хвилювання за тебе було притворним. І відпусти мене нарешті!

— А якщо ні? — спитав він, примруживши очі.

— Я дуже зла, а ще ледь стримуюся, щоб не схопити якийсь інструмент та кинути його тобі в голову! Може, зробити це, щоб ти нарешті порозумнішав трохи?

— Можеш спробувати.

— Як же ти мене нервуєш! — голосно сказала я та відштовхнула його від себе. — Це ж треба було мені зв'язатися з тобою на шість місяців! Де був мій розум, коли я погоджувалася на це?

Я втомлено видихнула і подивилася у стелю, впершись руками по боках. Господи, за що мені це все? Дай мені терпіння!

— Не хвилюйся, Поліно. Час скоро пролетить, — пробурмотів Гордій, а я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. — Ти навіть не встигнеш помітити, як закохаєшся в мене.

Я кинула на нього вбивчий погляд, а хлопець лише тихо засміявся. Та він знущається з мене! Це була остання крапля. Я помітила біля себе ящик з інструментами та схопила якусь металеву гайку, а тоді запустила її в нього.

— Ау! — скрикнув він, коли вона влетіла йому в плече.

Гордій потер свій біцепс і знову почав сміятися.

— Не зли мене! — крізь зуби сказала я. — І не підходь! Я не хочу більше бачити тебе сьогодні біля себе.

Руки свербіли, щоб кинути в нього ще як мінімум десять гайок, але я стрималася та просто вилетіла з того гаража на вулицю. Мені треба прогулятися, щоб заспокоїтися. Потім ще й та вечірка дурнувата, на яку страшенно не хотілося йти. Та все ж доведеться.