Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— Це кухня, — розповідає вона. Блискучі шафки зі скляними дверцятами, новомодна плита, зображення кумедного чоловічка, приклеєне до холодильника. — Ось вітальня, — продовжує дівчина, обертаючи ноутбук. Спершу екран заповнюють смуги чорних пікселів, а тоді вимальовується витягнута кімната з широким телевізором і довгими низькими канапами. На стінах у вузеньких рамах висять плакати з фільмів «Той, що біжить по лезу», «Планета мавп», «ВОЛЛ-І». Гості сидять у колі — половина на канапах, решта на килимі — і грають у якусь гру.

— Хто це? — щебече чийсь голос. Мене знов обертають, і я бачу перед собою круглолицю дівчину з темними кучерями й у чорних окулярах із товстою оправою.

— Це експериментальний симулятор штучного розуму, — відповідає Кет, — створений для того, щоб розважати теревенями гостей на вечірках. Ось, протестуй. — Вона ставить ноутбук на гранітну поверхню столу.

Темні Кучерики нахиляються ближче — навіть занадто близько — і примружують очі.

— Та ну, серйозно? Агов, ти справжній?

Кет не кидає мене напризволяще. Це було б не так уже й важко: поставити ноутбук, відійти, коли хтось покличе, і більше не повернутись. Але ні, вона цілісіньку годину носиться зі мною по квартирі, знайомить зі своїми співмешканцями (Темні Кучерики одна з них) і друзями з Google.

Вона приносить мене до вітальні, і ми, сидячи в колі, граємо в гру. Вона називається «Зрадник», і сухоребрий хлопака з ріденькими вусами нахиляється ближче й пояснює, що вигадали її в КҐБ і в шістдесятих у неї грали всі таємні агенти. Це гра про брехню. Ви отримуєте якусь роль, але маєте переконати всіх, що ви зовсім інша людина. Ролі написані на гральних картах, і Кет підносить мою до камери.

— Так буде несправедливо, — каже дівчина, що сидить навпроти мене, з бляклим, майже білим волоссям. — У нього є перевага. Ми не знаємо, як він поводиться.

— Твоя правда, — супиться Кет. — Однак я точно знаю, що він носить штани з пейслі, коли бреше.

Я миттю нахиляю камеру й демонструю їм свої штани, і кімната вибухає гучним сміхом, аж тріщать мої динаміки. Я теж сміюсь і доливаю собі пива. Я п’ю з червоного пластикового стаканчика, і все це тут, прямісінько в книгарні. Кожні п’ять хвилин я зиркаю на двері, а кинджал страху пританцьовує навколо мого серця, та захисна оболонка з адреналіну й алкоголю пом’якшує його уколи. Сьогодні ніхто не прийде. Сюди ніколи ніхто не приходить.

Я долучаюся до розмови з товаришем Кет на ім’я Тревор, який теж працює в Google, і мою захисну оболонку пронизує інший кинджал. Тревор затягує довжелезну розповідь про мандрівку до Антарктики (хто їздить до Антарктики?), і Кет схиляється до нього. Може, виною всьому сила тяжіння, а може, просто її ноутбук стоїть під кутом. Поволі інші слухачі розходяться, і Тревор зосереджується на одній Кет. Її очі світяться, і вона раз у раз киває.

Агов, розслабся. Що тут такого? Цікава історія, от і все. Вона трохи захмеліла. Я трохи захмелів. Утім, я не певен, чи Тревор щось пив…

Теленькає дзвоник. Я відриваю очі від екрана. Дідько. Це не який-небудь заблукалий перехожий, на якого я можу не зважати. Це з клубу: міс Лапін. Вона єдина жінка (наскільки мені відомо), яка бере книжки із «Захмарної колекції», і саме цієї миті вона неквапом заходить до книгарні, притискаючи до себе громіздку сумочку, ніби якийсь щит. У її капелюх устромлено павичеве перо. Це щось нове.

Я намагаюсь одним оком дивитися на ноутбук, а другим на Лапін, але мені не вдається.

— Вітаю, добрий вечір, — каже вона. Її голос лунає як стара касета, плівка в якій розмоталась, тому звук постійно здригається й змінює висоту. Вона здіймає руку в чорній рукавичці, аби розгладити павичеве перо, а може, пересвідчитись, що воно досі там. Тоді витягає зі своєї сумки книжку. Вона повертає «Барнса».

— Здрастуйте, міс Лапін! — відказую я надто голосно й надто швидко. — Що вам принести? — Я думаю про те, щоб скористатися своїм страшнуватим прототипом, який наперед визначить її наступну книжку, однак мій екран зараз зайнятий…

— Що ти сказав? — булькає голос Кет. Я вимикаю звук на ­ноутбуці.

Лапін нічого не помічає.

— Ну, — каже вона й підходить до мого столу, — точно не знаю, як воно вимовляється, але це щось схоже на Пши-бли-ви чи, може, При-во-ли…

Та вона знущається. Я силкуюся транслітерувати те, що вона каже, та в базі даних немає нічого схожого. Пробую інший набір фонетичних припущень. Ні, усе марно.

— Міс Лапін, — кажу я, — як воно пишеться?

— Ох, спочатку П, Ш, тоді Б, Ш, Б, ні, вибачте, И…

Та… вона… просто… знущається.

— Знову Б, тільки одна літера Б, далі И, ні, чекайте, ага, так, точно, И…

База даних видає мені: «Пшибилович». Я квапливо дряпаюся драбиною, щосили смикаю «Пшибиловича», мало не скидаючи сусідню книжку на підлогу, і повертаюся до Лапін із маскою холодної невдоволеності на обличчі. Кет беззвучно пересувається екраном, махає комусь рукою.

Я загортаю книжку, а Лапін виймає свою картку — 6YTP5T, — та враз вона зиркає на один із передніх низьких стелажів, зі звичайними книжками. Ні, тільки не це.

Минають довжелезні секунди. Вона розглядає стелаж із позначкою «Любовні романи», павичеве перо колихається, коли вона нахиляє голову, аби прочитати назви на корінцях.

— Ох, мабуть, візьму ще й оцю, — врешті промовляє жінка й повертається з книжкою Даніели Стіл у яскравій червоній палітурці. Не минає й трьох днів, як вона знаходить свою чекову книжку.

— Отож, — вона вагається, — тринадцять, ану, тринадцять доларів і скільки центів?

— Тридцять сім.

— Тринадцять… доларів… — Вона пише нестерпно повільно, але мушу визнати, що в неї гарний почерк. Чіткий і закручений, майже каліграфічний. Вона розпрямляє чек і неспішно його підписує: «Розмарі Лапін».

Вона передає його мені, і в самій горі я бачу рядок, написаний дрібним шрифтом, який сповіщає мене про те, що вона є членом кредитної спілки «Телеграф Гілл» із — ого, нічого собі, — аж із 1951 року.

Боже. І чого це я напосівся на стареньку? Щось тепліє в мене всередині. Моя маска тане, і я всміхаюся — по-справжньому.