Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

Дідушкова сотня ціла вже лежала на землі. Тільки один, Василевич, відомий чепурун, стояв, як бузько, і не рішався навіть сісти.

— Сідай, сідай, Іванку, — підсміхався з нього товариш. — Недовго будеш парадувати в тій своїй гардеробі. Віддаш до магазину, і хто зна, чи коли побачиш його.

— Маєш рацію! — відповів зрезиґновано Василевич і почав розглядатися за місцем.

Потім витягнув з кишені хусточку, постелив на камінь і обережно сів. Всі засміялися, а стрілець Качур встав, витягнув з кишені часопис і підійшов до Василевича.

— Прошу, возьміть, — простягнув до нього руку. — Шкода хусточки, поваляється. Підложіть під хусточку часопис, а під штани — хусточку, то все буде чисте.

Василевич злим оком зміряв Качура.

— Сховайте собі свій часопис разом зі своїми жартами.

А щоби не бути предметом дальших жартів, встав і пішов між другі сотні, нібито когось шукаючи.

— Мамин синок! — обізвався Черник. — Але добрий хлопець і здібний фотограф.

— І маляр добрий, — докинув хтось із гурту. — Я сам бачив його річі. Дуже симпатичні.

— Шкода, що образився, — жалів Зварич. — Був би нас відфотографував.

— Він довго не буде гніватися, — сказав Перфецький. — Я його знаю добре.

— А от, нехай Качур піде і попросить, щоб зробив знимку, — закепкував бориславець Гладун.

— Думаєш, що таке? — обрушився Качур. — Як треба, то піду. І ще дам йому одну газету, щоби підстелив під апарат.

«Вуйко» Леонтинський, що весь час мовчав, забрав тепер слово:

— То ви, Качур, добре на війну забезпечилися. Ніщо вам біда не зробить.

— Чому? — здивувався Качур.

Леонтинський поколупав щось біля люльки і, похитуючи з дива головою, вимовив помалу:

— Тільки паперу набрав… Вистане на всі битви, до кінця війни.

Качур звертівся, як в’юн, і був би пробував відтятися, але голосний сміх товаришів збив його до решти з тропи. До сотні підійшла якась пані.

— Панове, може, хто бачив з вас мого сина? — спитала зі сльозами в голосі. — Такий невеличкий хлопчина, в студентськім убранню…

Стояла безрадно, розглядаючись по сотні, і говорила до всіх.

— Панове, прошу вас, може, хто бачив?

З третьої чети піднявся гімназист і підійшов до пані.

— Цілую ручки. Що сталося?

— Ах, добре, що вас бачу! — втішилася пані. — Знаєте. Миколка десь мені втік.

— Як то — втік?!

— Втік до стрільців. Вже цілий тиждень спокою не давав. Піду, каже, щоби не знати що. Микольцю, говорю, таж ти ще дитина, нащо їм тебе. Нехай, каже, хоч би баняки шурувати, а піду. І нині рано втік з хати, навіть плаща не взяв.

Витирала заплакані очі і говорила крізь плач:

— Якби бодай був більший, то нехай. Ідуть другі, може йти й він. Але то ще така дитина…

Гімназист стиснув раменами.

— Ні, пані добродійко, я його не бачив. Але я розпитаю, може, де причепився. Певна річ, що він ще замолодий до війська.

Сказав це таким тоном, немовби сам був Бог зна який старий. Тимчасом напевно не мав багато більше, як мамина згуба.

— Дуже вам дякую, — відповіла пані. — Будьте такі добрі, пошукайте його. А я йду поміж стрільців: може, Бог дасть, що сама його знайду.

Пішла поміж сотнями шукати свою згубу. Може, й одинака… Може, вже його й ніколи не побачить… Не перша буде і не послідня!..

Вернувся обиджений Василевич і приніс новину: прийшла сотня з Гаїв. Між ними три дівчини. Повбирані в однострої, навіть пізнати не можна. Хто хоче, варто подивитися.

Багато хлопців посхоплювалось. Між ними й Зварич. Цікавий був і на сотню, і на дівчат. Ще не бачив їх, а вже чув певного роду нехіть до стрілкинь. Війна — не бабська річ. Йдуть просто для примхи і щоби люди за них говорили.

— А ви, вуйку, не йдете? — спитав Качур Леонтинського.

«Вуйко» покрутив головою.

— Не цікаво.

— Як не цікаво?! А дівчата?

— Бачив я їх досить.

— Але не в одностроях!

— І в одностроях, і без. Не цікаво.

— Старість не радість, — зітхнув жалібно Качур і сумно завернув очима.

Тим разом «вуйко» не відгризся. Мовчки набив люльку і, закуривши, обернувся плечима до Качура. Сотня з Гаїв стояла коло моста, попід який іде дорога на передмістя Левандівку. Все було в одностроях з австрійського військового сукна синявої краски і в шоломах з такої самої матерії. Стояли в лаві, поскидавши наплечники і поставивши в кізли кріси. Шоломи на їх головах робили з них якесь англійське колоніальне військо або подорожніх, що мандрують по тропікальних країнах.

Зварич, хоч як пильно приглядався, не міг розпізнати між ними дівчат. Вже щодо одного стрільця мав деякі сумніви, але в тій хвилі стрілець заговорив таким басом, що ніяк не можна було його взяти за дівчину, хоч би й яку емансипантку.

— Бачу, не пізнаєш! — почув за собою голос Черника.

— Таки ні.

— А от там, друга з краю. Така білява, бачиш?!

— Йди, то хлопець! — недовіряв Зварич.

— Дурний! Придивися ліпше. Де ж хлопець має такі ноги, а плечі, а бедра…

Справді, коли було придивитися, то пізнати було лагідніші форми будови, хоч на перший погляд був це молоденький, гарненький стрільчик — і більш нічого.

— Вже бачиш?

— Бачу.

— А тепер подивися на середину сотні. Той чорнявий, що рукою щось показує, — це також дівчина.

Зварич знову довший час мусив придивлятися, заки признав, що це також стрілкиня. Дівчата завважали, що на них дивляться, мов на чудо, і відвертались та хмурились, прибираючи рівночасно якнайбільш «мужеську» поставу. Але й хлопцям з гаївської сотні вже було забагато тих оглядин, бо один визвірився на Качура:

— Чого так витріщуєте очі, товаришу?! Згубили ви тут що?

Качур прижмурив одно око і їдко всміхнувся.

— Десь мені жінка втекла. Може, часом, є в вашій сотні!?

Стрілець на ті слова зробив таку міну, що Качур уважав за відповідне вицофатися, що виконав хоч і швидко, але дуже дискретно. За ним потягнулася і решта цікавих, і площа перед сотнею з Гаїв опустіла. Дідушківці були трохи заздрісні на неї (бо і в бою була, і правдиві кріси має, і ціла омундирована), але цю заздрість покривали як могли.

— Овва! — говорив один. — Дали їм мундури та й мають.

— І кріси дали, — докидав другий.

— Не штука битися, як мають такі кріси, — філософував третій.

— Але фізично наша сотня ліпша.

— І