Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Куди це годиться — так ганяти гостю по холоді? — питає вона отця з докором, і помітно, що йому незручно під її суворим поглядом. Дружбацька тим часом пожвавлюється. Хай буде благословенна та повнувата рятівниця.
Суп густий, овочевий, ще й з локшиною. Лише тепер отець декан помічає заболочені черевички Дружбацької, її згорблену спину; вона вся тремтить, і ксьондз робить такий жест, наче збирається її обійняти, але, ясна річ, стримується.
Слідом за служницею до кімнати забігає пес середніх розмірів, кудлатий, клаповухий, з хвилястою каштановою шерстю. Собака поважно обнюхує сукню Дружбацької. І коли та нахиляється, щоб його погладити, помічає цуценят, які набігли слідом, — їх четверо, і кожне іншої масті. Служниця збирається їх прогнати й мимохідь із незмінним докором нагадує ксьондзові, що він забув зачинити двері. Дружбацька просить залишити псів. Тепер вони будуть із ними до вечора, повсідавшись біля печі, яка нарешті розігрілася достатньо, щоб гостя могла зняти підбитий хутром кунтуш.
Дружбацька дивиться на отця Бенедикта і раптово усвідомлює, яким самотнім є цей постарілий занедбаний чоловік, що порається біля неї, намагаючись здивувати, наче хлопчик. Він ставить на стіл карафку і підносить келишки до світла, перевіряючи, чи вони чисті. Його зношена, пошарпана вовняна ряса витерлася на животі, і тепер у цьому місці лисніє світла пляма. Від цього Дружбацьку чомусь накриває хвиля розчулення. Вона мимоволі відводить погляд. Бере на коліна цуценя — це сучка, така схожа на свою матір. Маля відразу перекидається на спину, відкриваючи ніжне черевце. Дружбацька починає розповідати про своїх онучок. Хтозна, чи воно йому цікаво? Хмельовський слухає її неуважно, роззирається по кімнаті, немовби вишукуючи, чим іще можна зацікавити несподівану гостю. Тим часом вони попивають ксьондзову наливку, Дружбацька схвально киває. Нарешті настає час головної страви: відсуваючи набік келишки і карафку, Хмельовський гордо кладе на стіл свій твір. Дружбацька читає вголос:
— «Нові Атени, альбо ж Академія, повна всіляких наук, на різні classes, сиріч розділи, поділена. Мудрим для Нагадування, ідіотам для Науки, політикам для Практики, меланхолікам для розваги зладжена…».
Ксьондз, зручно розсівшись у кріслі, одним духом випиває келишок наливки. Дружбацька зітхає з неприхованим захватом:
— Гарна назва. Непросто знайти для книги вдалу назву.
Ксьондз скромно відповідає, що хотів би створити компендіум усього знання, який був би в кожному домі. У ньому йшлося б про все потрохи, аби людина, чогось не знаючи, могла туди зазирнути і знайти відповідь. Географія, медицина, людські мови, звичаї, а ще флора та фауна і всілякі цікавинки.
— Ви лише уявіть, вашмосте: все під рукою, у кожному домі. Все людське знання під однією палітуркою.
Він уже багато зібрав і кілька років тому видав усе те у двох томах. Тепер хотів би, крім латини, опанувати гебрайську, аби й з їхніх книг узяти все найцікавіше. Але з єврейськими книгами непросто: їх доводиться просити в самих євреїв-власників, та й мало хто з християн читає тією мовою. Ксьондз Пікульський пообіцяв йому наразі перекласти те й се, але сам отець Бенедикт, мови не знаючи, доступу до того знання не має.
— Перший том вийшов у Львові у видавництві такого собі Ґольчевського…
Жінка грається з песиком.
— Тепер ось пишу додаток до перших двох книг, себто томи третій і четвертий, і на тому, гадаю, закінчу описування світу, — завершує ксьондз.
Дружбацька не знає, що на те сказати. Ставить набік цуценя і кладе собі на коліна книгу. Так, вона її знає, колись читала її в маєтку Яблоновських, там було перше видання. Розгортає на розділі про тварин і знаходить оповідь про собаку. Читає вголос:
— «У нас у Пьотркові був такий кмітливий пес, що на веління господаря йшов із ножем до кухні, там пуцував його лапами, споліскував водою і повертав чистим».
— Це ж про її матір, вона так робила, — тішиться ксьондз, вказуючи на свою сучку.
— А чого ж тут стільки латини? — раптом питає Дружбацька. — Це ж не кожен зрозуміє.
Ксьондз починає нетерпляче соватися.
— Та як же? Кожен поляк так гладенько говорить латиною, ніби ввібрав ту мову з молоком матері. Польський народ — то gens culta, polita[32], повен усякого знання, наче сарах[33], тож і не дивно, що так кохається він у латині й гарно її вимовляє. Ми ж не кажемо, як італійці, «Реджіна», а «Регіна», і не «триджинта, квадраджинта», а «триґінта, квадраґінта». Не псуємо латину, як німці чи французи, які замість «Єзус Крістус» кажуть «Єдзус», замість «Міхаель» — «Мікаель», замість «харус» — «карус»…
— Про яких це ви поляків, отче, кажете? Дами, скажімо, рідко говорять латиною, бо вони в ній не вчені. Та й міщани латини геть не знають, а вам же, отче, певно, хочеться, щоб і нижчі стани вас читали? Та ба, навіть староста воліє французьку, а не латину. Мені здається, в наступному виданні всю ту латину варто виполоти, як ось ви, велебний отче, полете бур’ян у своєму городі.
Ксьондз неприємно вражений такою критикою.
Здається, гостю більше цікавлять його собаки, ніж книжки.
Сонце вже хилиться до заходу, коли Дружбацька сідає у бричку, і Хмельовський подає їй кошик із двома цуценятами. До Рогатина вона доїде вже затемна.
— Ви, вашмосте, могли б і заночувати у скромних священничих покоях, — каже Хмельовський і сердиться на себе за власні слова.
Коли бричка від’їжджає, ксьондз ще стоїть певний час, вагаючись, що робити далі. Він накопичив сил більше, ніж на ті дві години, — їх вистачило б на день, на тиждень. Штахети в паркані біля мальв покривилися, в огорожі зяє негарна діра, тож ксьондз, не довго думаючи, береться до роботи. Але за мить раптово завмирає і відчуває, як довкола починає ширитися якась нерухомість, апатія, щось досі не назване тліє, розпадається, гниє разом із опалим листям, на його очах усе заливає якийсь хаос. Силою волі він іще кріпить штахети до паркана, але ця проста дія раптом виявляється непосильною, дощечки падають на вогку землю. Ксьондз повертається додому, у темних сінях роззувається і входить до своєї бібліотеки; низьке приміщення зі сволоками зараз його немовби душить, гнітить. Він сідає в кріслі, в печі вже гоготить вогонь, білі кахлі, вкриті мідною емаллю, поволі розжарюються. Він дивиться на книжечку тієї старшої пані, бере її до рук, нюхає. Вона ще пахне друкарською фарбою. Читає:
…правда, суха, огидна, ніби сніг, бліда,
Суглоби жилами, як дріттям, припнуті,
У рот не лізе їй ні харч, ані вода,
Видніють тельбухи крізь ребра
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.