Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Начальник дивився на мене з ненавистю, як на Гітлєра.
— І це ти мені січас кажеш? — визвірився він на мене. — Ти када мені це должен був сказать? Га? Када, я тебе спрашую?! Ти там участковий чи ти там гамно в фуражкі? Я тебе спрашую, хто ти там?
Я відчув, що вже стою. От ви думаєте, що я такий… Ну, не сказав, бо не понімав, що треба сказати. Так нє! От приставте собі: приходжу до начальника і кажу: «Так і так… Агент Хрущ живе не по правилах у комунальному домі від больниці, де він не работає!..». Ну, хіба ж би начальник не сказав мені чогось іще хуже, чим тепер?
— Так я ж… Я ж думав…
— Та ні хрєна тобі не треба думать, Ревміре! Не треба, поняв? Треба виполнять устав і інструкції, поняв?
— Так точно, поняв, — я вже стояв по стойкі смірно.
— От іди і виполняй.
— Єсть, — я розвернувся й пішов до дверей.
Але ще й за ручку не взявся, як почув за спиною почти шопотом сказане:
— А що це в нього за ключі? Від чого?
— Ну, пише, що від квартіри.
— Я читав, що він пише, — роздратовано пояснив начальник. — Я тебе питаю. Якщо в людини одна квартира, то й ключ один. А в нього…
— А! — я розсміявся. — Це в нього один ключ від квартіри, а другий — від туалету.
— Що?!
— Ну, там же комунальний дом. Є туалет біля річки — на всіх, двомісний. Для «же» і для «ме». А він рядом поставив ще один — для своєї сім’ї. І замок у нього врізав. Щоб чужі не ходили.
Степан Пилипович зареготався, як дитина.
— А ти кажеш — агент. Придурок він, а не агент. Єдінолічнік!
Начальник подумав і додав:
— Заявлєніє возьми. Открий дєло. Якщо це… Сам понімаєш, що це може бути… У нас повинно все бути чотко. Поняв, Ревміре?
Видно було, що начальник іще так багато хоче мені сказати, але не може. Не може! Він і так уже багато сказав. Я чуствовав таку до нього благодарность, я чуствовав, що люблю його, як рідного батька, хоча він і не набагато старший за мене. Мені після його слів якось усе стало понятно і ясно. Я повернувся до столу, взяв заявлєніє, віддав честь і вийшов із кабінєта. Тепер і мені можна було дістати платок і витерти піт. Ну й шо, шо в мене платок тоже не первой свєжесті? Ну, я ж молодець. Не проболтався про главне — про ключі.
Я дождався вечором, коли Агент погасив свєт, — і тут же до нього. На вулиці було порожньо, тільки у Мухіних гриміла вечеря. Волейболісти! Спортсмени! Що це за спорт, єслі після нього горілкою заливатися? І про дітей забули вопще. Мабуть, на поляні протипожарну безопасность нарушають. Отак і виростуть злочинцями і правонарушителями. Уже ключі в людей крадуть.
Вопще я в цьому заявлєнії нічого не міг добрать. Він що, сказився, цей Агент? Що за ідіотизм? Хоча… Якщо у нього десь були сховані ключі, а діти їх потягли, то це ще не приступлєніє. Але якщо діти потом ограблють його квартіру, то це вже ісправітєльна колонія. Я всігда знав, що якщо дітей не воспитувать, якщо їм дозволять іздіваться зі старших, то з цих дітей нічого харошого не виросте, — навіть якщо вони отлічники. Навіть якщо в домі все є і всі рибу їдять. Один день — кефаль, другий день — скумбрію, третій день…
Щось він довго не відчиняє. Моднік найшовся. Калітку закриває на засувку, а біля калітки — дзвінок. І главно ж городу в нього нема. Нічого не росте, крім аґруса та смородини. Ну, ще вишня — так вона ж і так над дорогою. Там вопще красти нічого. А він калітку на засувку. Ще й так же подло ту засувку присобачив — ніяк рукою до неї не дотягтися. Не через забор же мені лізти! Я ж міліціонер, а не стіляга какий-то! Але!!! Можна ж до нього льогко зайти з берега. Я так і вирішив. Хай надіється на свою засувку, а ми тут — раз! І вже в хаті.
А можна й до річки не ходити. Бо ворота Агентових сусідів по дому не замикаються взагалі. Тільки от побачать мене — почнуться разговори… І я пішов до річки, повз Мухіних, у провулок, а там уже берегом до самого Агентового надвору. Тільки ж тут піднятися в темряві! У Мухіних лєсєнка дерев’яна, у Станкевичів далі — залізна, навіть старий Мандра — і той склав із ракушняку сходинки. А в цього Агента… І що воно за людина! Ключі від сральні в нього вкрали!
Я постукав у шибку так, як нада. Мертвий би проснувся. Загорілося світло. Ще не спали. Чую, в дверях повернули ключ. Я пішов до входу. Агент стояв у дверях і вдивлявся в темряву. В руці тримав сокиру. Нічо собі!
— Ти на кого це із сокирою, Ігоре? — спитав я веселим голосом.
Я вмію, коли треба, бути веселим, а вмію — і злим…
— А, це ти… — розчаровано промимрив Агент.
— А ти кого ждав — із сокирою?
Він глянув на сокиру, наче аж здивувався, що у нього в руці така гадость.
— Та нє… — він поставив сокиру під стінку за дверима. — Це просто… двері підпирала. Так я… Нє… Ти шо…
Але я пойняв, що не «нє» і не «ти шо». Агент таки когось сильно боявся. Когось чекав. Ну, ладно. Я впевнено піднявся на ґанок. Коли так упевнено йдеш, люди мимохіть відступають. Вони тоді відчувають, хто тут главний. Тоді й балакати з ними легше. Треба зразу їм показать — так сказать, ініціативу перехопити.
А цей не відійшов. Я вже таку скорость набрав, а тут раз — і мусив спинитися.
— Ти шо, зайти хочеш? — таким здивованим голосом спитав Агент.
— А шо, ми через двері будемо балакати?
— А шо, ми будемо балакати? — він почав мене вже дражнити.
— А чого я до тебе пришов серед ночі — шоби пожелать спокойной ночі?
— А чого ти до мене прийшов?
Ну! Ви бачили таку скотіну? Я мовчки уставився на нього. Між нами було менше метра. Якшо зараз двинуть по зубах, він і сокири
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.