Читати книгу - "(не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен"

Розділ 7.2.

Колишня дружина завжди була трохи дивною. Принаймні тепер так здавалося Борису. Раніше Ірина часом робила безглузді, і навіть дикі вчинки, щоб домогтися свого, але притягнутися до ресторану й зіпсувати побачення двом  стороннім людям – було взагалі за межею адекватності. У попередні роки її напористість здавалася кумедною і місцями навіть милою. Тепер ж це волаюче нахабство виводило з себе.

– Що ти влаштувала тут? – проричав Борис, озираючись на всі боки.

Їхній маленький цирк уже привернув непотрібну увагу гостей. З кожного столика на них витріщалися. Та що гості! Навіть офіціанти кидали в їхній бік допитливі погляди. Ірину ж така обстановка не бентежила від слова зовсім. Вона корчила з себе ображену аристократку і кривлялася, немов мала намір привернути більше уваги. З боку це виглядало бридко і нерозумно, і Борис всією душею вважав за краще б приєднатися до думки оточуючих. І приєднався б, якби не знав, що в Ірини не буває необдуманих дій. Кожен її крок – тонкий прорахунок, мету якого неможливо побачити до самого кінця.

– Саш, – звернув Борис до своєї супутниці, – можна тебе попросити почекати за столиком?

Потрібно було відвести Ірину подалі від коханої, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Ах, якби в нього був цей контроль!

– Знаєш, – Олександра зневажливо смикнула плечем, – я краще піду. Зустрінемося пізніше.

– Саш...

– Усе нормально, правда. Удома ще повно роботи.

Обдарувавши Бориса довгим, багатозначним поглядом і черговою напівпосмішкою, вона попрямувала до виходу. Розумниця! Все-таки яка Саша розумниця! Не стала влаштовувати сцен і продовжувати зіпсований вечір.

Вони обов'язково зустрінуться ввечері вдома. Борис приїде до неї, поговорять і все налагодиться. Принаймні в це хотілося вірити. Чорт! Ну все ж таки, як не вчасно! Як не до місця з'явилася Ірина в його житті! Складно уявити, що колись Борис любив цю жінку, захоплювався її розумом і грацією, страждав за нею після розставання.

– Гаразд, я дам тобі грошей, – не приховуючи зневаги, прошипів Борис. – Тільки щоб я тебе не бачив.

– Тепер я хочу вдвічі більше, – посміхнулася Ірина. – Або тобі доведеться виколоти собі очі, щоб не бачити мене.

– Кінчена с*ка! – руки свербіли придушити її на місці. – Я дам тобі стільки, скільки просила спочатку. І більше ти від мене ні копійки не отримаєш.

– Тоді будеш спілкуватися з податковою. І пожежною. І ще з ким-небудь малоприємним. – Ірина поплескала його по щоці. – Будь хорошим хлопчиком.

Не було в Борисі більшої ненависті, ніж зараз. Навіть коли він застав її в їхньому ліжку з членом якогось прищавого виродка в роті, він не відчував такої рафінованої злоби, як у цю хвилину. В дурманній люті в голову лізли думки про замовне вбивство, про бетонні черевики, мотику, встромлену в спину. Ні, це просто злість. Злість за те, що вона, жінка з минулого, звалилася на їхні з Сашкою голови смердючим потоком нечистот.

– Ірино, скільки ми з тобою знайомі? – процідив Борис, ледь розтискаючи губи. – Із зими дев'яносто третього?

– Пішов ти! – вона показала йому середній палець. – Зараз двадцять перше століття, і твої бандитські замашки мене не лякають.

Кривава пелена все ще застилала йому очі. У легенях зовсім не залишилося повітря. Чорний спрут жорстокості та безпринципності розпускав свої бридкі слизькі щупальця. Витягнувши різко руку вперед, Борис обхопив Ірину за шию та притягнув її до себе. Повільно розтягуючи слова, сказав:

– У тебе гарні губи, – великий палець вільної руки притиснувся до нафарбованого рота, розмазуючи яскраво-червону помаду. –  Але твій язик нікуди не годиться.

– Пусти, придурок! – Ірина вперлася йому кулаками в груди і відштовхнула. – Ти кретин, Борю. Кретин із маленьким членом.

Вона поправила волосся, потім дістала з клатча серветку і витерла розмазану помаду, залишаючи червоні плями навколо губ.

Ні, звісно, Борис не стане її вбивати. Не влаштовуватиме замахів. Не стане залучати тих, хто може влаштувати Ірині захопливу екскурсію в залитому бетоном котловані. Він шанований бізнесмен і єдине нагадування його минулого життя – невелике татуювання на плечі, яке він звів сім років тому.

– Гаразд, мені вистачить і початкової суми, – спробувала зберегти обличчя Ірина.

Марно. Борис ніколи не дозволяв собі грубості щодо жінок, і тепер одна з представниць прекрасної статі була налякана. Сильно налякана. Ніби всерйоз очікувала, що Борис закатає її в асфальт. Хоча за всі роки він жодного разу не підняв на неї руку.

– Пізно, с*учка. Тепер ти не отримаєш нічого.

Блискуче посміхнувшись очманілому офіціантові, Борис підкликав його жестом, сунув у руку кілька великих купюр.

– Шостий. І принеси мій телефон зі столу.

Залишатися в ресторані більше не було сенсу. А ось заїхати до Саші – цілком. Щоправда, особливого бажання Борис не мав. Ірка сильно зіпсувала йому настрій, і все, що він хотів зараз, піти додому і помитися. Але залишати Сашу одну після того, що трапилося, тоді коли в них тільки-тільки почало налагоджуватися, стало б найбільшою його помилкою. Ні, цю руду бестію слід тримати на шовковій нитці, щоб одного разу затягнути її в золоту клітку своїх гарячих обіймів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно