Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

Розділ 7

Айлін

Цей день варто б назвати днем неправильних рішень. Це якщо доживу до вечора, звісно. А то зараз серце рветься з грудей так, наче йому там тісно. І мені тут також.

Чому я погодилася на щедру пропозицію Салманова? Бо дурна, так? Мабуть…

Мій телефон зрадливо повільно заряджається, поки я сиджу на дивані і вбираю шкірою незручність тиші, що панує в кабінеті.

Салманов провів мене через арку металошукача, мої паспортні дані записав той же хлопець, який вибігав покурити і на мене подивитися, далі я йшла темним коридором з нескінченною кількістю дверей за... М-м-м... Головним. Ми піднялися на ліфті. Переді мною галантно відчинили двері до приймальні, впустили всередину, потім ще раз – уже до кабінету, дозволили «почуватися як удома», показали, де саме в прокуратурі знаходяться розетки, і куди я можу вмостити свою п'яту точку. Далі ж… Айдар Муратович зайнявся чимось своїм, а я за всього бажання не змогла б. Хвилююся.

Він трохи попрацював на ноутбуці, потім відкинувся в кріслі, взяв у руки мобільний і почав щось писати на екрані. Йому зателефонували – підвівся, ходив по кімнаті, розмовляючи. Мене зовсім не соромився. А я навіщось вбирала кожне слово. Нічого не зрозуміла, але все запам'ятала.

Сама вдавала, що захоплена вивченням кабінету. Хоча якщо говорити чесно, то він мені не сподобався. Зовсім не пасує Салманову. Тут все пахне віковим чоловіком без смаку та совісті, включно з диваном, у якому я практично потонула. Почуваюся ніяково ще й через те, що коліна майже на рівні грудей.

Коли намагалася сісти більш граціозно – отримала крихту уваги. Швидкий погляд з прищуром і натяк на посмішку. Здається, він розглядає мене виключно як можливість потішитися. Це не те, щоб приємно.

Я кілька разів збираюся запитати, скільки триватиме слідча дія, в якій бере участь мій брат, але постійно здуваюся. Боюся всього: аж до ганебної втрати голосу.

Почуваюся натягнутою струною. Переконуюсь, що правильно його уникала. Навіщо мені ці нерви?

Зараз Айдар знову у телефоні. Він розслаблено відкинувся на кріслі (от воно, до речі, чоловікові пасує: чорне, видно, що нове і дороге, на ньому хочеться влаштуватися. Думаю, працювати теж відмінно). Тільки чи працює він – не знаю. Посміхається так, начебто веде особисте листування. Дуже-дуже особисту.

Думаю про це і щоки обпалює жар. Ще сильніше, коли він різко відривається від екрану та ловить мене на гарячому.

Звужує очі, підсікаючи. І я почуваюся викинутою на берег рибою. Навіть закашлююся. Двічі вдаряю себе по грудній клітці і тягнуся до стаканчика з водою – щедрий Салманов налив із кулера і поставив переді мною.

Зробивши кілька повільних, невластивих для мене вдумливих ковтків, ставлю стаканчик на місце і на своє нещастя виявляю, що Салманов не повернувся в телефон.

Дивиться на мене. Виглядає задумливим. Тягнеться до підборіддя і проїжджається пальцями по твердій щетині. Я чую характерний шелест, тіло чомусь реагує на нього піднятими дибки волосками на руках. У горлі сухо, хоча я щойно напилася.

– Ще? – Чоловік питає, явно маючи на увазі воду. Я мотаю головою, бездарно борючись з рум'янцем, що посилився. Що з тобою, Айко? Зберися!

– Ні, дякую, – чемно посміхаюся, дивлячись не в обличчя чоловіка, а трохи убік. Була б не проти, щоб він поводився так само, але… Без шансів.

– Думаю, хвилин за двадцять твій брат буде.

– Дякую… – Дякую щиро. Насамперед за те, що мені не довелося про це питати першою. У самої думки плутаються. Важко зібратися. А ще пояснити собі, звідки така бурхлива реакція? Може це все свіжопережитий надлишок уваги на вулиці? Наступного разу погоджуся їхати до прокуратури лише в кайданках, чесно…

Тягнуся кулаком до губ, тихенько сміюся в них, уявивши картину, а піднявши погляд, знову зустрічаюся із зеленими очима.

– У мене щось із обличчям? – Запитую, відчувши приплив хоробрості. Але Салманова з пантелику не збиваю. Він повільно переводить голову з боку на бік. Відповідає:

– Ні. Міміка цікава просто. Незвичайна.

Тільки трохи охолонувши, знову спалахую. Опускаю очі, як належить порядній кримськотатарській дівчині.

Навіщось думаю: це був комплімент чи нове знущання? Важко зрозуміти.

– Як справи у залицяльника?

Чоловік питає спокійним, рівним голосом. А я гублюся. Спочатку думаю, що не дочула. Бо це, напевно, не мені. Потім, коли ризикую підняти погляд і бачу, що Айдар скидає брову, продовжуючи дивитися в очікуванні, прочиняю рота від обурення, відразу здаючи себе з тельбухами, звичайно.

Злякавшись, опускаю підборіддя, розгладжую сукню, надійно загортаю коліна. Коли повертаюся до його обличчя, бачу, що посміюється. Куточками губ та очима.

– У якого залицяльника? Ви про що? – Хочу вірити, що морожу поглядом та тоном, але не дуже схоже на правду. Посмішка не гасне. Азарт не минає. Може в ньому джин живе?

Салманов постукує по столу красивою ручкою, граючи на моїх нервах. Ледве тримаюся, щоб не схопити мобільний і не вилетіти з кабінету. Зупиняє одне: інтуїція підказує, що без прокурорського погодження на вулицю мене вже не випустять.