Читати книгу - "Максимальне потрапляння, Ганна Калина"

З автобуса я вискочила майже відразу ж, як відчинилися двері. Ловити зубасту іншосвітську тварюку я не збиралася, але ж не можна було просто так розвернутися і піти. Я подала сигнал через камертон і рушила у бік темних дворів. Хоча б простежу, куди упир піде, а вже коли надійде підмога, заганятимемо його назад у упириний світ. Але відпускати нелегала не можна було. А упир був явно «вищим» і був нелегальним візитером. Це я розглянула в його аурі, яка у правильно переміщених істот виглядала зовсім інакше.
У тих, хто не стрибав у розломи, а перетнув портал законно, аура була рівним куполом навколо тіла, а ось нелегал покривався «шипами», його аура була неоднорідною і дуже фонила. Ось таки ж догодило мене жити в тому ж квадраті, що й попередній страж! Збулася заповітна мрія — жити поряд із роботою.
 Проблеми почалися вже з того, що в наших дворах асфальт сходить разом зі снігом, і пройти вулицею навіть удень дуже складно. А тут ніч. А я тут! І жодного ліхтаря... Під ногами зрадницьки хрумтів гравій, луна потроювала ці звуки, роблячи моє переміщення не таким уже й таємним. Як у тому анекдоті: «Штірліц був на межі провалу, за ним по землі волочився парашут». Ну хоч зброю мені Данило дав перед прощанням, і на тому спасибі, тепер, головне, не застрелитися від радості. І я дістала револьвер.
Як і очікувалося, біда підкралася непомітно. Позаду! Коли ноги відірвалися від землі, а шию нестерпно заломило від болю, я всоте нагадала собі, що ідіотка і так мені і треба. Але жити дуже хотілося.
— Лігійська нишпорка, — почувся над вухом тихий шепіт, — йшла б ти повз, дівчинко.
Дихати було важкувато, але я продовжувала сосискою бовтатися в руках упиря, намагаючись звільнитися із захоплення.
- Хто? - пискнула я. - Я в бібліотеку йшла!
Браво, Світлано, ви геніальні, як завжди! На моєму надгробку так і напишуть: «Сміх життя продовжує, але не всім». Хоч би Данило прийшов раніше, ніж мене частинами розкидають рідними дворами рідного району. Упир від моєї неординарної реакції розгубився. А потім почав обнюхувати. Мама! Тепер створять із мене бутерброд, і все.
- Солодка, - видихнув він мені у вухо.
- Повільніше! А як же квіти та цукерки?- пробурмотіла я, - Ми навіть не познайомились!
І поки це тупе створіння сопіло мені в потилицю, я... штовхнула його в коліно. Від усієї душі! А потім ще й ліктем у живіт!  А далі тікати! Точніше, я спробувала, але упир виявився не таким і ніжним і відразу вчепився мені в ногу. Ще мить — і ця тварюка вже сиділа на мені верхи, страшенно скелячи зуби.
— Хто там, Раїле? — почувся ще один голос.
Із підворіття, яке я ледве розгледіла, вийшла ще одна темна постать. Матінко, мені й одного упиря було надто багато, а тут аж два!
— Недоробок лігійський, — відповів «мій» упир.
— Позбався, — коротко впустили з темряви.
А я згадала, що в руках у мене все ж таки зброя… була. Пістолет відлетів убік, коли я боролася з упиром, і тепер валявся десь у темряві. От би його дістати.
- Давай заберемо її з собою, Грісс? — усміхнувся кровосос, — від неї будуть чудові видіння! Вона дуже смачно пахне.
І він знову нахилився, принюхуючись. Почулися кроки другого упиря, вони наближалися і наближалися, а я все лаяла себе і лаяла. Світланка-слідопит, не пощастило тобі в житті. На свій жах, про упирів я встигла прочитати ще в Лізі. Зараз ці знання лише ускладнювали моє становище, адже я точно знала, що буде далі.
Кровососи несли із собою… все за класикою: трупи, руйнування та… таких же повернених на крові інших особин. Тут легенди були гранично правдиві, але з деякими застереженнями. По-перше, самі упирі були істотами розумними і цілком осудними (ті самі верховні вампіри з легенд), тривалість життя у них була високою, так що про вічне життя якщо і брехали, то зовсім небагато. А ось кров їм потрібна була не для харчування. На жаль. І це пункт номер два. Через якусь мутацію іншосвітові упирі, вживаючи гемоглобіновмістні речовини, відчували ейфорію, схожу на наркотичну.
І «просунутіші» з них прагнули отримати максимальне задоволення, поступово переходячи від легких речовин до важких. І вуаля, торчки, що вічно живуть, з’являлися в наш (або інший схожий) світ і влаштовували там щось на кшталт притону, поки їх не згвинчували охоронці. Смертей від таких оргій не було, людей не випивали насухо. Але була проблема набагато страшніша. Щось у слині упирів повністю змінювало тих, кого вони вживали для кайфу. І ось тут починалися біди та неприємності. Люди, хоч раз укушені, повністю злітали з котушок і вже нічого не хотіли, окрім жерти людей. Їм кров теж була для життя не потрібна, але мозок у них остаточно плавився, і впливати на це все було марно.
 Лікувати можна було, але довго, дорого і не завжди вдало. Слина заражених ставала такою ж заразною для інших людей, і один іншосвітовий «кайфолов» ставав джерелом цілої епідемії. І мене сьогодні призначили джерелом радості… Де ж ти, Даню!

***

 Чекати на Данила ставало все менш весело, а ще був ризик застудити нирки і заробити радикуліт, лежачи на холодному асфальті. І це все не рахуючи двох упирів, які ніяк не могли вирішити, що зі мною робити — убити одразу або після того, як я збожеволію на ґрунті спраги крові… глюколови доморощені. Отже, не маючи іншого виходу, я вирішила піти у банк.
- О так! — застогнала я і обняла упиря за шию, — візьми мене до свого темного царства!
Потрібно було бачити цей погляд! Навіть у Лужанського так не відвисала щелепа, коли я світила перед ним своїми голими колінами. Тут був явний шок та розрив шаблонів. Упирі навіть переглянулися, злякавшись такої млосної здобичі. А я вирішила не відступати і ще більше вигнулась, демонструючи всю неприборканість пристрасної жіночої натури. А ще спині було нестерпно холодно, тож доводилося крутитися.
- Дивись, вона хоче з нами! — явно з радістю заявив упир Раїллі.
Але глянув на мене з побоюванням і трохи відсунувся, коли я, прицмокуючи, тяглася до нього з поцілунками. Тут головне переконати їх, що я добровільно піду, і тоді з мене злізуть. І я, можливо, навіть зможу втекти.
- Точно?
На обличчі другого упиря теж позначилася зацікавленість. Погляди обох кровососів стали такі каламутні-каламутні, як у нашого дворового кота Барсика, коли той бачив бабу Зіну, котра несла йому котячий паштет.
— Хазяїн буде радий такому подарунку, адже хранителька прийде до нього сама, — сказав «мій» упир, — Навіть не знає…
Упир, що стояв наді мною, запнувся і зі здивованим поглядом шмякнувся на бочок, як плюшевий ведмедик. Другий кровосос схопився на ноги і відразу отримав стусан у ту область, яку навіть на картинах фіговим листочком прикривають. Спробував відскочити, побігти… Черговий постріл наздогнав його, під час намагання застрибнути на козирок під’їзду. І тиша…
- Лажанський! — гаркнула я, схоплюючись на ноги. - Де тебе носило? Мене вже майже почали їсти!
Данило з’явився з темряви підворіття. Такий увесь похмурий, зібраний і в... піжамі. Найтака класична, як у фільмах про радянські санаторії показували. Синенька та на білу смужку, стовідсоткова бавовна! Байова з начьосом! Я трохи знову не лягла на асфальт, покочуючись від сміху.
— Від моменту, як ви подали сигнал, і до того, як я прибув, минуло всього сім хвилин, — заявив Данило і продемонстрував мені свій брегет на ланцюжку.
 Спринтер! Із секундоміром він бігає! Я навіть очі закотила, висловлюючи всю міру свого обурення.
— А ви й без мене справлялися чудово, — заявив Лужанський, підхоплюючи на ходу з асфальту мою зброю, — що це був за цирк?
Я похмуро глянула на партнера і забрала свій пістолет. Потім коротко пояснила:
- Психічна атака.
Руда брова колеги піднялася вгору, висловлюючи весь ступінь його здивування. Я віддзеркалила такий самий вираз обличчя.
— Оригінально, — підсумував рудий, — тільки більше не лізьте в неприємності. Дочекайтеся моєї появи.
І підійшов до найближчого трупа, ховаючи револьвер у кобуру під лівою рукою. Кобуру він одягнути не забув, а ось черевики... рятувати мене Лужанський з’явився в капцях. Чудик.
— Обшукайте другого, — послідував короткий наказ.
Я озирнулася на друге тіло, але нишпорити у нього в кишенях не поспішала.
— Вони говорили про якогось хазяїна і про те, що охоронець-зрадник їм дуже потрібний, — заявила я.
І все ж таки полізла в кишеню куртки упиря. Данило завмер і нервово озирнувся на мене. Я без особливого ентузіазму перевірила ще одну кишеню. І ще внутрішню…
— Тут лише монетка.
І я показала Лужанському нерівний кругляш із жовтого металу з рунічними символами на поверхні. Данило відразу вихопив цей предмет у мене з руки і підніс до очей. Щось невиразно пробурмотів.
- Що це? - Нагадала я про себе.
— Поки що не знаю, — буркнув рудий.
- Гей ви! Ану бризь з-під вікна! — заволав верескливий старечий голос. — Я мілі... поліцію викличу… Ходють тут клумбою, всі хризантеми витоптали. Алкаші!
 З вікна першого поверху нам погрожувала старенька в хустці. Поруч невдовзі з’явилася вгодована шавка невідомої породи і бадьоро заявила «вуф», підтримуючи господиню. Питання знавцям, де були ці правоохоронці тоді, коли мною витирали асфальт? Я була вже готова відповісти бабусі так, щоб вона більше навіть без черги до лікаря боялася попроситися, але Данило потягнув мене подалі, не давши виплеснути свій негатив на випадкову жертву.
— Коли я віз вас до матінки, ви збиралися пити чай, — уточнив у мене Данило.
- Випили. Весь, — знизала я плечима.
— Треба було залишатися ночувати там і не вештатися нічними вулицями.
Я знову глянула на колегу матом.
— Я просто сказав, — поспішив виправдатись Данило.
- Краще просто мовчи, - зітхнула я і знову шморгнула носом.
Лужанський глянув на мене з підозрою і поліз мацати мій лоб на наявність підвищеної температури. Отримав по руках і відстав.
— Ви погано виглядаєте, Світлано, — заявили мені.
— Ти теж не принц Уельський, — зітхнула я.
— Давайте я вас проведу, — тут же причепився Данило.
Я глянула на його приголомшливе вбрання, потім туди, де за стіною однакових багатоповерхівок бачилися контури моєї панельки. Уявляю, який фурор зробить рудий очкарик у піжамі, що розгулює осінніми вулицями. А жити у цьому районі мені!
— Сама дійду, — відмахнулася я, — тут би ще зрозуміти, що робити з упирями.
 Данило глянув мені за спину і безтурботно знизав плечима.
- Вони вже розвіялися.
Що? Я різко обернулася, почувши таку заяву. І справді, на місці, де лежали повалені кровососи, залишилися тільки дві купки попелу, який уже розганяв вітер, змішуючи з дорожнім пилом і опалим листям.
— Дуже зручно, — зітхнула я.
— Вам треба відлежатися один день, — нагадав про себе рудий.
Я мовчки кивнула у відповідь і попленталася до автобусної зупинки, помахавши Данилові на прощання рукою.