Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Наступний день не приніс мені нічого цікавого.
Я не дізналася у Вальгарда про його брата, бо дорогою до їдальні нам завадили поспілкуватися на самоті. Мій супутник знадобився мало не всім мешканцям палацу. Одразу! Коли я вийшла з покоїв, герцог уже видавав якісь розпорядження прислужниці. За нею майже слідом увагу Гарда відвернув молодик, схожий на секретаря. Далі знову була прислужниця, а потім лакей, який точно приніс важливу інформацію. Чоловік ледве зміг довести мене до місця призначення, навіть попрощатися не встиг, і кинувся слідом за лакеєм.
Екскурсія, у порівнянні з учорашньою, видавалася нудною – мене зовсім не цікавили краєзнавчі подробиці у музеї, та й художні здібності місцевих митців викликали лише позіхання, яке я з усієї сили намагалася приховати. Ні, я рада, що Лісовий Котячий край має таку багату флору й фауну, величну історію. Але я дізналася все, що мене цікавило, ще вчора, повторювати сьогодні не було жодного сенсу. Хоча для деяких, як-от Веселина, таке повторення видавалося зовсім не зайвим, як на мене, і третій раз був би доречним. Зорія ж була просто у захваті!
Надія, що ввечері я побачуся з Вороном, теж розвіялася, немов дим – чоловік не відгукнувся на мій поклик. А я ж так сподівалася на нашу зустріч, хотіла скільки всього пояснити, розпитати. Адже після моєї втечі ми ще не бачилися. Чи може він вважає, що я більше не захочу з ним зустрічатися? Вчора ж не прийшла. То сьогодні й сенсу немає виходити до саду. Але ж він гуляв там і до нашої першої зустрічі. Що заважає йому продовжити? Чи може він більше не налаштований чути мій поклик? А може Ворон зайнятий? Так само як і Вальгард сьогодні. Може й справи в них одні на двох?
Так і засинала розчарована та сумна…

А от третього дня екскурсія від Вальгарда виявилася найцікавішою. Я не помилилася, коли припустила, що Маахес герцог любить не менше, аніж королівський палац. Він показав мені столицю такою, якою, я впевнена, її не бачила навіть зарозуміла Єрмін. І сумніваюся, що побачить майбутня дружина Харальда, хто б з дівчат нею не став.
Після сніданку Гард одразу ж повів мене до міста, а там – на найсправжнісінький ярмарок!
Такого я ще не бачила! Торговці щосили загукували до свого товару, розхвалювали його навперебій. Куди там тихим продавцям з центральних вуличок! І чого тільки вони не продавали – від господарського реманенту до приворотного зілля! І все це супроводжувалося хвацькою лайкою або галасливою сваркою. Яких тільки виразів я не почула, впору було занотовувати, що не забути! Повз шатро ворожки ми майже пробігли, я лише почула собі вслід «Слухай своє серце!» та й викинула ту виряджену у ганчір’я відьму з голови. Далі на нас очікував виступ майстра з фехтування – це було неперевершене видовище!
Ми переходили від намету до намету, всюди було на що подивитися, зацікавитися. В якомусь із наметів Вальгард придбав мені смаколика та потягнув до імпровізованої сцени, де бродячі артисти показували комедійну виставу про дурнуватого пана та його метикуватого слугу, який постійно обводив господаря круг пальця і зрештою вийшов переможцем. Я сміялася, як навіжена, просто не могла поводитися стримано, як належить принцесі, але, здавалося, Вальгарда зовсім не бентежить така моя поведінка.
Після вистави ми ще довго блукали широкими рядами, роздивляючись усілякі дивнички, а потім нащось накупили яблук і повільно побрели в бідніші квартали міста. Але хоч багатоповерхові будинки з великою огородженою територією та садом і змінилися на невеличкі будиночки, що притискалися один до одного, немов рідні, та всюди так само панували чистота і порядок. Усі домівки мали охайний вигляд, а майже на кожному підвіконні квітнули різнобарвні квіти. Ми ж, не зупиняючись, прямували все далі. Як виявилося, герцог захотів показати мені ту конюшню і той пустир, що примикав до стіни королівського палацу.
От для чого знадобилися яблука: не встигли ми наблизитися до пустиря, як нас обступили коні, що там випасалися. І почали випрошувати частування. Їх оксамитові губи лагідно торкалися до моєї долоні, коли вони обережно брали шматочки порізаного яблука, а я з тугою згадала Агата і ще раз пошкодувала, що не захопила його з собою. І так мені захотілося сісти верхи на коня і мчати наввипередки з вітром! Але просити про це у Вальгарда я не насмілилася, бо вже й так мій образ стриманої та вихованої принцеси тріщав по всіх швах. Прогулянку ж у дамському сідлі я не вважала прийнятною – нудьга, та й годі!
Допоки ми годували й пестили коней, герцог розповів ще кілька історій про свої витівки разом з принцами. І жодного слова про брата! Невже він і справді його соромився?
Після конюшні ми рушили до затишного ресторанчика на тихій вуличці. І вже тут, розмістившись за столом в очікуванні замовлення, я запитала:
- Гарде, розкажіть про вашу сім’ю.
На його аристократичному обличчі з’явилося здивування. Мабуть, Торстейн розповів про нашу зустріч. Чи ні? Як би дізнатися, щоб не втрапити в халепу? Чи розповісти самій?
- Як ви вже знаєте, я – герцог Рисячих гір. Неодружений. Успадкував свій титул від батька, який загинув шість років тому на полюванні. Мати досі перебуває в доброму здоров’ї. Також я маю близнюка, Торстейна (отже, не сказав). Не знаю, чи розповідали вам, але в нашій сім’ї, як і в королівській, теж народжуються близнюки, один з яких магічно обдарований, але сила його зовсім мізерна. Тож у нашому поколінні силу має якраз Стейн.
- Чому ж ви ніколи не згадували про нього у своїх розповідях про ваші витівки з принцами?
-Тому, що братик народився кволим, та й потім у міру його дорослішання його м’язи не набули належної сили, йому важко було навіть ходити, він і досі, хоч вже значно зміцнів, накульгує. Руки теж не повною мірою його слухаються. А матінка надто вже піклувалася про меншого сина, аби дозволити йому брати участь у забавах трьох здорових шибайголів. Хоч ми не раз і пропонували Стейнові допомогу, аби втекти та приєднатися до нас, проте братик вже тоді ріс розсудливим хлопчиною. Шкода, що це не допомогло йому…
- Про що ви?
- Коли трагедія трапилася з Брінейном, саме Торстейн першим відшукав його і, не повідомивши нікого, прийшов йому на допомогу. Але, певно через свою слабкість, допомогти не зміг. Натомість сам теж постраждав – права половина його обличчя ніби стекла, вкрилася хвилями пошкодженої шкіри. Око Стейн теж втратив…
- Мені шкода, - тихо мовила я. І додала: - Ви дуже любите свого брата?
- Звісно! Хоч він і вважає по-іншому. А ще думає, що я його соромлюся. І відхиляє будь-які мої спроби довести, що це не так. Після того, як його обличчя постраждало, взагалі відмовляється виходити на вулицю, добре хоч погодився приїхати зі мною до палацу.
Відмовляється виходити? Гард точно не все знає. Сказати? Але чи не подумає він, що я, вже знаючи правду, вирішила перевірити його на чесність. Хоча, насправді так і було. Ні, промовчу.
І тут мене осяйнула ще одна неймовірна думка: слабкий маг, не хоче виходити вдень на люди, ховає своє обличчя, не захотів показати фонтан, аби не викрити свою кульгаву ходу… Чи не може Торстейн бути Вороном? Тоді стає зрозумілим той задумливий вираз обличчя герцога під час балу, коли я спитала про птаха в саду. Але ж мій незнайомець пропонував відкритися мені, а це не в’яжеться з тим ставленням, яке продемонстрував брат Гарда при нашій зустрічі. Мені думалося, що він навпаки тягнув би до останнього з розкриттям своєї особистості. Та й руки у Ворона повністю слухалися хазяїна, були сильними, але такими обережними, коли він доторкнувся до мого обличчя…
- Я засмутив вас? – вирвав мене з думок Вальгард.
- Ні, чому ви так вирішили?
- Ви так поринули у свої думки, і вираз обличчя мали такий невеселий.
- О ні! – я труснула головою. – Просто задумалася, як же тяжко вашому братові.
- Тяжко? Не думаю. Він навіки закоханий у стратегію й тактику, попри слабкість дуже полюбляє військову справу і його знання не раз ставали в пригоді на полі бою, даючи нам перевагу у веденні бойових дій. Він неперевершений стратег, і зараз йому жодні світські зобов’язання не заважають поглиблювати свої знання. Хотів би я, аби він ще й дружину мав, яка б покохала його душу та змогла прийняти його зовнішність, хай би вже й простолюдинкою була. Та де ж її знайти? – Гард важко зітхнув.
- Може прислужницю йому підсунути? Попередити її та…
- А знаєте, це ідея, треба нею скористатися, - задумливо протягнув Гард. І змінив тему: - Ви вже перепочили? Рушаємо?
- Куди цього разу?
- Побачите. Обіцяю, вам сподобається.
На те, щоб дістатися місця призначення нам з Вальгардом знадобилася майже година. Протягом якої ми знову петляли звивистими вуличками, в які я уже безумовно була закохана. І майже про кожну у герцога була розповідь. Чи то якась важлива подія відбувалася на тому місці, чи то хтось відомий народився чи проживав у непримітному будиночку, а чи й просто невгамовна трійка, що складалася з обох принців та майбутнього герцога, крала ось саме з оцієї яблуні соковиті плоди. І була спіймана хазяїном. І відлуплена. А потім, коли йому пояснили, кого саме він покарав, той бідолашний хазяїн уже збирався прощатися з життям. Але натомість був нагороджений королем за справедливе ставлення.
- Бачу, ваші юні гарячі голови дорого обходилися й палацу, й столиці.
Вальгард усміхнувся і продовжив:
- Не тільки юні. Саме в цьому парку на світанку двадцяти трирічні принци влаштували дуель за прихильність принцеси Єрмін. Але тссс, про це ніхто не знає і не повинен знати.
- І хто ж переміг? Хоча чекайте, дайте-но здогадатися. Принц Брінейн? Адже ви згадували, що Єрмін була його прихильницею довгі роки.
- Здогадалися ви правильно, але Брінейн програв. Адже змагалися вони за право відкараскатися від честі бути об’єктом обожнювання настирливої малолітньої принцеси.
Переваривши почуте, я зайшлася веселим сміхом. Це ж треба будо вигадати таке?! І мій таточко називав принців розсудливими? Щось я дуже сумніваюся…
- Ми прийшли, - зауважив Вальгард, підвівши мене до найзвичайнісінької будівлі, хіба що вона була ширша за решту і ліпилася до схилу гори. – Принаймні, йти більше ми не будемо, а от деякий шлях ще доведеться здолати.
Говорить якимись загадками. Ну та нехай, нічого небезпечного від герцога я не очікувала, тому просто довірилася, не роблячи спроб дізнатися більше. Ми зайшли всередину, де було досить велелюдно, більшість відвідувачів стовпилася коло кількох кас. Але на нас вже чекали, бо до Гарда підскочив робітник і повів за собою коридором вглиб будівлі. Вивів на відкриту терасу – і мені відібрало мову!
Канатна дорога!
Я лише з чуток знала, що такі способи пересування існують в горах, але ніколи не бачила на власні очі. Зараз же з цікавістю роздивлялася, що відбувалося на терасі. Невеликі кабінки, підвішені спеціальним кріпленням до товстого надійного каната, повільно огинали майданчик, не зупиняючись ні на мить. З тих, які спускалися з гори, виходили відвідувачі, далі кабінка проїжджала півколо і забирала у своє нутро інших охочих піднятися на гору. І там, і там знаходилися працівники, які допомагали пасажирам, хто цього потребував.
- Проїдемося? – запитав у мене Вальгард.
- Ну звісно!
Сьогодні моя стриманість та розважливість дала гарну тріщину, тож я вже мало турбувалася, яке враження справляю на оточення, і на герцога в тому числі. Не вагаючись ані миті, кинулася до майданчика, з якого можна було зайти до кабінки. Вже намірялася заскочити до наступної…
- Заждіть, Ліє, - Гард в останню мить встиг схопити мене за руку. – Є певні правила, яких потрібно дотримуватися при посадці. Ви могли травмуватися!
Як виявилося, не все було так просто. Спочатку до кабінки заходив чоловік, аби потім підтримати жінку, яка сідала слідом. Для кожного було відведене спеціальне місце для посадки, адже кабінки ні на мить не зупиняли свій рух і можна було збити супутника при недотриманні цих правил. На щастя, я не встигла наробити лиха, тому ми чинно і за всіма правилами зайняли наступну кабінку і рушили вгору.
Спочатку було не дуже-то й цікаво: дахи будинків, крони дерев застували, не давали як слід роздивитися краєвиди. А от пронизливий вітер уже починав дошкуляти. Цікаво, він припиняється тут хоч інколи? І чи буває в них по-справжньому тепла погода?
Запитала у герцога про це.
- Почекайте ще трохи, до моменту, коли розпочнуться змагання, вже має потепліти. Та й взагалі, весна цього року трохи затрималася, загалом у цю пору вже тепло, а вітри або ж зовсім припиняються, або перестають бути такими пронизливими. Погляньте, - привернув він мою увагу.
Слухаючи відповідь, я перестала спостерігати за оточенням, а тим часом наша кабінка вже піднялася над кронами дерев і тепер перед моїм поглядом розкинувся величний пейзаж. Якщо з боку рівнин Маахес нагадував листковий пиріг, то з висоти більше був подібний до неймовірного квіткового килима, на який недбала рука висипала і змішала іграшкові будиночки. Враження підсилювалося в міру того, як ми підіймалися все вище. Під ногами вже розкинулася прірва, аж моторошно було споглядати вниз, тому я намагалася відвернути свою увагу бесідою:
- А що чекає на нас на іншому кінці канатної дороги?
- Оглядовий майданчик, з якого, на іншому боці, крізь горні вершини проглядає клаптик моря на Китовому узбережжі. Ще – кілька кав’ярень, де можна перекусити та зігрітися у прохолодний день. Думаю, вам, Ліє, це сьогодні не завадить. Також з гори по обидва боки є дороги, які ведуть донизу. Одна в Маахес, інша – до нас у Рисячі гори, зокрема у столицю герцогства – місто Гатор.
- Його теж можна побачити з гори?
- Ні, на жаль, не можна, бо Гатор ховається за горою Ільвез.
- А та, на яку ми піднялися, як називається?
- Махес, - усміхнувся Вальгард.
Так, його предки довго не роздумували над назвою своїй столиці – додали літеру, та й по всьому.
Ми й справді вже під’їжджали до вершини. І до оглядового майданчика, яких, як виявилося, тут було декілька. Я досхочу намилувалася мальовничими пейзажами, що відкривалися моєму погляду. І величним містом з його палацом та іншими архітектурними перлинами, і дорогами, що зміїлися до підніжжя гори, а потім заповзали на іншу, і пологими зеленими долинами, де випасалися отари овець, і стрімким урвищем, яке з одного боку обрамлювало гору, і далекою рівниною, повитою сизим серпанком, і справді невеличким клаптиком темного Північного моря.
Ця цікавинка – канатна дорога та казкові краєвиди – за враженнями, які вона на мене справила, змогла переплюнути навіть неймовірний фонтан, який вдень не викликав у мене і половини тих захоплень, які, як я сподівалася, він зможе викликати вночі. Кого б його вмовити провести мене туди? Може Гард згодиться?
Гард би може й згодився, але коли ми спустилися до підніжжя, почав накрапати дрібний дощик. Тому ми, не гаючи ані хвилини, спіймали екіпаж та помчали до палацу. А дощ все посилювався і посилювався, ні про який фонтан вже не могло бути й мови. Як і про нічну прогулянку до саду.

Перегони, як їх називали організатори, заплановані на четвертий день, викликали у мене лише позіхання, адже виявилися чинною прогулянкою алеями Королівського парку, де коні розмірено крокували, а принцеси поважно споглядали краєвиди. Такі перегони й справді не змогли б забруднити одяг чи зіпсувати вишукану зачіску. Але й задоволення не приносили. А мені й взагалі додали страждань, бо, як і решта, я мала скористатися дамським сідлом, яке ненавиділа усім серцем. І чорно заздрила Бояні, Ейці та Ясміні. Першій – бо та не посоромилася попросити для себе чоловіче сідло. Другій – бо вона мала сьогодні побачення з Харальдом, а тому не повинна була мучитися тут з нами. Ясміна ж на третій день екскурсій по Маахесу натерла собі ноги, тому сьогодні за розпорядженням цілителів залишилася в покоях. Знала б, що на мене чекає, теж вдала б погане самопочуття. Провернути це було б зовсім легко: я ще досі не позбулася репутації кволого створіння, хоч як не доводила Гардові протилежне.
Підсумовуючи, можу сказати, що пережити четвертий день мені було вкрай складно. Аж так, що сьогодні я усвідомлено не робила спроби покликати Ворона. Навпаки, раніше пішла до ліжка, адже завтра на мене чекало побачення з Харальдом. А пахощі клематиса, який, здавалося, за ці кілька днів заквітував ще пишніше, справили на мене заколисливий ефект…