Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Час, витрачений на зворотній шлях до маєтку, здається мені болісно довгим. Коли ж ми нарешті його дістаємось, біля задніх дверей нас зустрічає сестра покоївки, що принесла новину про непритомність Ліни. Треба буде все-таки запам'ятати, хто з них хто. Але ця думка одразу вилітає з моєї голови, тільки-но я прослизаю повз неї на кухню і бачу бліду як відбілене полотно Ліну та Санну, що клопоче навколо неї. Дівчина вже встигла отямитись і тепер з бездоганно рівною спиною сидить на кухонному табуреті, але її застиглий погляд мене відверто лякає. 

— Ліно, — кидаюсь я до неї та сідаю поруч навпочіпки, — що сталося?

Покоївка повільно хитає головою, вочевидь не бажаючи мені відповідати. От тільки вона дійсно цього не хоче або не бажає говорити в присутності сторонніх?

— Ходімо до кабінету, — пропоную я, випростовуюсь і подаю їй руку. Себар, що сіпається допомогти, натикається на мій не надто дружній погляд та відступає. А я знову звертаюсь до Ліни: — Там ти зможеш зручніше сісти.

Дівчина невпевнено киває та, вчепившись в мої пальці, піднімається на ноги. Я відчуваю як тремтять її руки та остаточно впевнююсь в тому, що за будь-яку ціну мені треба дізнатися, що сталося.

Тому впевнено веду Ліну до зали, а звідти — до дверей ліворуч. В кабінеті панує напівтемрява — доволі затишна, як на мене, сонце вже встигло повернути на захід — але покоївці вона явно не до вподоби. Тремтіння руки в моїй долоні стає ще відчутнішим.

— Присядь у крісло, люба.

Таке звертання до неї я дозволяю собі у виключних випадках і зараз напевно один з них. Останній раз це було три роки тому, коли за день до весілля з Хальфом Ліну вирішив перевірити на цнотливість один з його дружків. І хоча дівчина тоді дала йому такий відсіч, що довелося викликати лікаря — двічі, бо потім ще й Хальф додав — трусило її після цього приблизно так само. Тому я вирішую не змушувати покоївку нервувати ще сильніше та запалюю свічки, що стоять на камінній полиці. Після чого, зібравшись з духом, повертаюсь до дівчини та знову сідаю перед нею навпочіпки так, щоб наші обличчя були на одному рівні.

— Ти можеш розповісти, що травилось, Ліно? — запитую настільки тихо, щоб мене почула лише вона, а не ті, хто прямо зараз викриває себе шурхотінням по той бік зачинених дверей.

— Вибачте, що змусила вас хвилюватись, пані Ерзо, — видає покоївка замість відповіді на моє запитання. 

— Дрібниці, — відмахуюсь я. — Знову привид?

Дівчина мовчки киває. Добре, якщо вона не може розповісти все сама, доведеться випитувати.

— Він тебе налякав, — промовляю це скоріше як ствердження, а не запитання, адже відповідь на нього очевидна.

Знову мовчазний кивок.

— Що він зробив? Ти його побачила?

Дивно, але цього разу Ліна заперечно хитає головою. А мені мимоволі згадується той дотик до оголеної спини, і навіть від самого цього спогаду шкірою пробігають мурашки. Як би мені не хотілося виправдати це раптовим протягом — справа була явно не в ньому.

— Він тебе… торкнувся? — обережно запитую, розуміючи, що згадувати про це дівчині теж навряд чи буде приємно.

— Так, пані Ерзо, — тихо промовляє покоївка.

Що ж, настає час найважчого запитання.

— Як саме він тебе торкнувся? — і, дещо згадавши, додаю: — Якщо не можеш сказати — покажи. Хоч би й на мені.

Ліна кілька секунд ошелешено кліпає на мене очима. А я що? Десь рік тому прочитала про цей метод в одній книжці, чию назву зараз навіть не пам'ятаю. Не думала, що так скоро доведеться використати його на практиці.

— Роби, як тобі зручніше, — заспокоюю дівчину, явно збентежену моєю пропозицією.

— Все сталося, коли Санна пішла до комори за овочами, — повільно промовляє Ліна. — Я діставала каструлі, і одна з них здалася мені дивною.

Дівчина замовкає. Щоб заохотити її продовжити розповідь, обережно беру її за руку і запитую:

— Що було не так з тією каструлею?

— Вона стояла на нижній полиці, з самого краю. Я торкнулась її та відчула, що вона така холодна… Наче щойно знята з льоду. А на кухні було тепло.

Дійсно, доволі незвичайне явище, але ж не настільки, щоб так лякатись… Втім, цю думку я залишаю при собі. Натомість продовжую розпитувати.

— І що ти зробила?

— Взяла та зібралась поставити на стіл, — Ліна в'яло знизує плечима. — І відчула, наче мене хтось торкнувся, — з цими словами дівчина простягає руку та обережно бере мене за зап'ястя. — Ось тут. Міцно так взяв.

Задумливо дивлюсь на пальці, що зімкнулися на моїй руці.

— Від несподіванки я вронила каструлю, — винувато додає покоївка.

— Добре, що вона була порожня, а не… з окропом, наприклад, — зауважую я.

У відповідь покоївка невпевнено усміхається та відпускає зап'ястя.

— Та це ще не все, — зітхає вона. — Я подумала, що мені просто здалося, як ви й казали — втомилася і все таке. Та коли нахилилася, щоб підняти каструлю, то знову відчула дотик.

Ліна відпускає мою руку, встає з крісла. Зрозумівши натяк, я випростовуюсь та відступаю на крок назад, щоб дати їй дорогу. Дівчина обходить мене, врешті-решт зупинившись позаду так, що мені доводиться вивертати голову, щоб простежити за її діями.

— Ось так, — вона схиляється та проводить рукою по подолу моєї сукні, знизу вгору від коліна до сідниці.

— Він задрав сукню? — перепитую я. 

— Ні, в тому й справа, — щоки покоївки заливає рум'янцем. — Це відчувалось так, ніби… — вона запинається. — Ніби на мені взагалі не було одягу.

Схоже, моє обличчя настільки красномовно передає здивування, що Ліна поквапом додає:

— Я знаю, це звучить божевільно, та було відчуття, ніби він просто проліз крізь тканину. І пальці такі… Крижані.

З огляду на те, куди ці пальці могли послідувати від сідниць далі, якщо одяг для привида дійсно не є перепоною, я цілком можу уявити жах та огиду Ліни в цей момент. Тут дійсно недовго і знепритомніти.

— Коли він мене торкнувся, я заклякла і не могла навіть пискнути, — тихо, майже пошепки, промовляє покоївка. — А потім взагалі знепритомніла, тому не знаю, чи… робив він ще щось.