Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

Прокинувся він уранці, легко, але дуже рано. Як це й бувало в нього на новому місці. За вікном ледь починало сіріти. Спати не хотілося зовсім. Макс сів на лаві й звісив ноги на підлогу. О... ось ще потрібна справа – капці треба якісь. І тільки для оселі, і такі, щоб надворі пробігти. А то не зручно в черевиках – то вдома ходиш, то надвір треба. Бруд наноситься в неймовірних кількостях. Зручності ж надворі. Десь. Де саме – він ще не знайшов, про це теж треба буде потурбуватися. Поруч, на лавці лежав ключ від дверей. Щойно залізяка потрапила йому на очі, згадав свої нічні пригоди. Ніякого страху в нього більше не залишилося навіть у згадці. Піднявши руку до обличчя, став її розглядати, намагаючись побачити наскільки там великий поріз. На великий подив – ран ніяких не було і рука була абсолютно чиста. Пальці теж. Але ж пам’ятав, що подряпина була саме на пальці. Оглянув ключ – так, ось є зуб металу... як він його раніше не помічав... Так це сон чи ні? Усе, що він бачив уночі – це сон? Чи ні? Піднявся, підійшов до столу. Казанок був акуратно накритий. Але абсолютно порожній і абсолютно чистий. Може на нього самого вночі жор напав? Удома бувало таке. А може наснилося все. На новому місці завжди щось не так. Поскрипівши мізками, вирішив не морочитися над цим. Він живий, здоровий, виспався чудово. Сьогодні хотів походити околицями, лісом, а близько першої години дня треба було вирушати в бік траси, щоб, нікуди не поспішаючи, встигнути на автобус.

Вийшовши на подвір’я і вмившись холоднющою водою зі струмка, роззирнувся. Сонце вставало, а над травою і деревами простягався найлегший серпанок... Краса. Ну чому життя так влаштоване, що треба їхати назад і потім увесь тиждень ходити на роботу, слухати безглузді запитання і давати не менш безглузді відповіді... Він уже вирішив, що на наступні вихідні теж приїде сюди. Може машину купити? Щось прохідне, щоб сюди доїхати можна було і просте, щоб ремонтувати не складно. Ниву? Занадто маленька, що в ній привезеш? Значить треба щось типу уазика або ще краще – буханку... тоді й привозити всяке можна буде. Або навіть із компанією сюди заявитися... Ні. З компанією не можна. Усе зіпсується. Почнуть тут палити, розкладати багаття, сміття всіляке знову ж таки, кричати... пропаде вся краса й чарівність цієї тиші та спокою. Навіть машина тут зайва. Тільки як же без неї все дотягти? Занадто багато часу йде, щоб дістатися сюди і назад. Гаразд, подумаємо про це пізніше, наприклад – в автобусі, а зараз треба щось поїсти й вирушати до лісу. Сніданок був простий і легкий – помідор, півбанки тушонки, цибуля, хліб. Запив холодним чаєм, що залишився ще з вечора.

Вийшовши за огорожу, Макс практично вже й був у лісі. Дерева підступали дуже близько, а їхні передові загони почали атакувати той самий пагорб. На вершині дуба, як і вчора, сидів ворон. Макс помахав йому рукою, на що птах не прореагував ніяк.

Від будинку, в глибину лісу, вела стежка. “Знову чудасії... за п’ятсот років і не заросла”? – на це запитання, як і раніше, відповіді не було. Тут помітив ще одне – скрізь було абсолютно чисто. Чисто від людей. Ні тобі папірців від цукерок, ні пляшок від пепсі або пива. Або горілчаних пробок. Нічого. І дивно, і добре. Схоже, люди тут не ходять. Значить, не будуть псувати йому місце. Заглибившись у ліс, помітив, що стежка потроху завертає вправо. Згадав, що на картах десь тут було зазначено болото. І озеро. Ймовірно, стежка їх огинає. Так і було – пройшовши ще з кілометр, вийшов на берег озера. Це було єдине місце, схоже на берег. Все інше вщент заросло очеретом і всілякими кущами. Лише тут було дзеркальце води, що підходило до твердого ґрунту. Вода була як у струмку, цілком питна. Умившись, присів на корч і розмотав свій тормозок. Залишок тушонки виклав на хліб, цибулю порізав і... Почувши легкий шелест, обернувся і обімлів. На стежці стояв ведмідь. Такий собі мишко, з конкретними кігтями на лапах. Чомусь саме ці кігті, здоровенні й неоковирно гострі, довжиною з Максову долоню, закарбувалися картинкою в мозку. Звір підвівся на задніх, втягуючи повітря, що вітерцем линуло з боку води. Макс дуже повільно поклав хліб на землю, підвівся, без зайвих рухів, дрібними кроками, відійшов аж до самої води. Що робити далі, якщо що, не уявляв. На дерево лізти? Марно... у воду хіба що... пірнути, може не наздожене. Тим часом ведмедику набридло думати і він подався до їжі. Обнюхавши все і відкинувши цибулю, миттєво з’їв хліб із тушонкою і ще кілька хвилин ретельно обнюхував траву, попирхуючи в надії знайти щось іще. Зрештою, щось йому не сподобалося, він гарикнув, вишкірився, одним стрибком розвернувся і зник у кущах. Макс нарешті видихнув. Оце так... розкажи комусь – не повірять. А кому розповідати? Риті, схоже, все одно, а на роботі майже й немає нікого, хто оцінив би ту красу, в якій він побував, як слід... здебільшого там любителі недалеких розваг і простих, як мекання, цінностей. Є дівчата цікаві і з головою, і з усім іншим, але вони, зазвичай, дорого цінують себе і псувати досконалий манікюр і ніжну шкіру в лісі, збираючи дрова і відбиваючись від комарів, навряд чи захочуть. Щоб зацікавити їх, треба поманити реальними благами і зручностями, які вони зможуть гарантовано отримати. А тягнути сюди мікрохвильовку, кондиціонер, матраци і все інше він не збирався.

Сівши на підходящий корч майже біля самого берегового крайка, довго розглядав озерце. Рівне дзеркало води досить часто збурювалося риб’ячими сплесками. Озеро простягалося кудись праворуч і губилося в очеретах і деревах. Позаду корча, на якому він сидів, якраз був потужний стовбур дерева і вийшло сяке-таке крісло. Макс відхилився назад, потягнувся, розслабився і прикрив очі. А нічого, цілком зручно. І тілу приємно і на душі було легко та спокійно. Над головою пролунав шум потужних крил і щось важке вдарило його по животу. Розплющивши очі, озирнувся, але нікого поруч не було, ні крилатого, ні безкрилого. На землі, поряд із його ногою, валявся округлий предмет. Схоже саме ось ця штука і вдарила його. З неба впала. Ворон, мабуть, у гніздо тягнув, та й упустив. Добре, що не по голові, – поштовхав незрозумілу річ носком черевика. – Перстень якийсь чи що? Ага... саме він, – Макс підняв із землі штуковину. – Чорний який... Якби не чорнота, то вирішив би, що це золото. Неширокий, тонкий як проста звичайна обручка, але ваговитий... Навіщо він птаху? Кажуть – усякі там сороки й ворони люблять усе блискуче тягнути, але ж ця штука чорнісінька...