Читати книгу - "Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест"

– Це що? – запитав Макс у небо, – натяк, що одружуватися пора? Ну дякую, я зрозумів. – А чому раптом птаху довірили таку справу? А раптом би не влучив? Прислали б ліпше дівчину-красуню... – Потер перстень об куртку, але нічого особливо не змінилося, тьмяний, антрацитово-чорний відблиск не став ні кращим, ні гіршим... Джин теж не з’явився. Вдягнув каблучку на палець і резюмував – і з нареченими теж щось сутужно…

Посидівши ще трохи, вирішив, що час повертатися назад. Небо захмарилося – погода почала псуватися. Може й грозу натягне. Склавши залишки залишків їжі до пакета, озирнувся, щоб не залишити сміття за собою. Піднявши очі від землі, вкотре сіпнувся від несподіванки. Тепер це був не ведмідь. Тепер це був дрібний, миршавий дідуган, надзвичайно зловредний і войовничий на вигляд. Довга, вільна сорочка без комірця була підв’язана мотузкою, жмуткувата борідка задерикувато стирчала уперед, кошлата голова, перетягнута плетеною поворозкою, сукувата палиця, відполірована руками, торбинка через плече, мішкуваті штани й постоли. Постоли, Карл!!! Невикапаний селянин із картини якогось Рєпіна.

– Здрастуйте, – так і не впоравшись зі здивуванням, видушив з себе Макс.

– Оце так раз... як же це... – упівголоса пробурмотів дідок зі здивуванням, потім, поглядаючи на каблучку на пальці в Макса, уже цілком виразно додав: – І тобі доброго здоров’я, чоловіче.

– Я тут живу, біля пагорба. Точніше, не живу ще, я тільки приїхав... тобто – вже живу, але... – тут Макс заплутався і замовк.

– Авжеж, авжеж... – дідок похмуро дивився на нього.

– А ви звідки тут... – ляпнув Макс, і тут же поправився, – а Ви місцевий? – ця фраза була не набагато кращою за попередні.

– Тутешній я, так і є, – відгукнувся дід, – слухай, хлопче, а в тебе поїсти є чого? Давно я людської їжі не їв... жах як хочеться…

– Ну, є трохи... тут кошлатий хазяїн пригостився, у мене майже нічого не залишилося... я ж не знав... – Макс дістав залишки хліба, цибулю і барбариску, що завалялася в кишені. Чомусь він навіть не здивувався такому нахабству дідугана.

– Так дозволяєш мені? – дідок дивився прямо на нього.

– Звісно, пригощайтеся, будь ласка... – Макс дещо знітився через таку свою убогість у частуванні, але діда це, схоже, не бентежило зовсім. Вхопивши хліб і цибулю, він почав по черзі відкушувати то одне, то інше дрібними шматочками і часто-часто жувати. Прямо як кролик. Макс усміхнувся, уявляючи кроля в штанях і постолах. Зжувавши все, дід розмотав цукерку, хрумкотнув, відкусивши половину, другу частину замотав у папірець назад, буркнувши собі під ніс щось на кшталт: “Почастую шкодину тоту, нині... може, не буде химерувати теперки”.

– Ну, спасибі тобі, чоловіче добрий. Пошанував. Ти тойво... – дід довго, але наполегливо вичісував із борідки крихти, від чого та ставала ще більш куцою, – живи тут, не буде тобі збитку. Ти, я бачу, старанний, не смітиш, будь-де вогонь не палиш... ліс не псуєш... зі звірами, знову ж таки... кхе-кхе... злагоду знаходиш. У дім ти ввійшов правильно, не одразу, щоправда, але без шкоди, по честі. Тож ось моє слово для всіх – жити тобі тут господарем. Усе, тепероньки бувай. До хати вертатимеш – нікуди зі стежки не сходь. Іди вже, гроза скоро буде, – дідок спохмурнів і глянув у небо, Макс своєю чергою, теж підняв вгору очі. Хмарилося небо неабияк. Стало якесь синьо-чорне з нечастими просвітами сонця. Коли ж знову глянув перед собою – дідка й сліду не було. Визначити, куди він подівся, не вийшло – ніде ні травинка не прим’ялася, ні гілочка не хиталася, та й далі стежкою нікого видно не було.

– І що ж це за таке? Просто мана якась, – всі ці неясності геть вибили його зі звичного розуміння світу, – а хто ж тоді хліб з’їв? і цукерку... – чомусь саме ця цукерка остаточно примирила його з дійсністю. Максим ще раз глянув у небо. І вирішив поквапитися, поки не пізно.

Легкий біг, як він звик бігати на пробіжках, ускладнювався кущами, павутинням, корчами і зваленими стовбурами – через усе це треба було перестрибувати, пригинатися, ухилятися і відмахуватися. Виходила непогана смуга перешкод. Знову зупинившись струсити з себе павутиння, помітив стежинку, що йшла вбік від основної. Подумавши, вирішив, що вона мала б вийти з іншого боку пагорба. А обійти пагорб простіше, ніж бігти навкруги лісом. Та й ближче повинно бути набагато. Відкинувши сумніви, рішуче звернув убік.

Хвилин з десять він то йшов, то біг, але навколо, як і раніше, був густий ліс і жодних прогалин. Уже передчуваючи свою помилку, зрадів, коли, нарешті, побачив просвіт між стовбурами. І вийшов на галявину. Зовсім крихітну таку галявину, наче в казці обрамлену високими могутніми смереками та чагарником. Посередині галявини був камінь. Ні, не так – КАМІНЬ! Брила розміром приблизно з танк була абсолютно гладкою, хоча й дуже химерної форми. Також абсолютно незрозуміло було, як вона тут опинилася, поруч, та й у всьому лісі, де Макс пройшов, не було ні більше, ні камінчика, скрізь м’який лісовий ґрунт, а такі брили самотою не валяються. Не повинні валятися. Наскільки він знав – їх льодовики купами носять. Усі ці думки промайнули в голові одна за одною. Макс підійшов ближче і помацав його. Поверхня була тепла, нагрілася під сонечком... Шорстко-гладка, як морський окатиш... але розмір... якась думка не давала йому спокою відтоді, як звернув на стежину, але він ніяк не міг виокремити її і подумати, що ж тут не так, чому його терзає дивне дежавю. Чогось він не помічав, чогось дуже важливого, як йому здавалося. Згадав!! Ось саме це все йому вже не раз снилось… Но він вже його торкнувся… і не раз… і усе нормально. А уві сні щось сталося… Обійшов камінь навколо, знову простягнув руку, щоб доторкнутися до теплої поверхні, у небі блиснуло і дикий біль пронизав усе тіло. Усі м’язи звело судомою, дихати не міг зовсім, серце стрибнуло й зупинилося. У голові ніби прожектор увімкнувся. Блискавка, що вдарила його, пройшла по тілу і, зірвавши з черевиків підошви, пішла в камінь. Каменюка ж на кілька секунд засвітилася зеленуватим світлом, а потім усе заспокоїлося, і тільки дедалі сильніший дощ, рівномірним плесканням великих крапель, порушував німоту лісу…