Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

class="p1">Як я сказав, так і вийшло — невдовзі прилетіли інші. А я стою і спостерігаю. Веду за ними очима. Дивлюся вгору й розказую своїй роті, що там діється. Вони йшли двома трійками. Один попереду, а два за ним. Як перша трійка пройшла, то я й кажу бійцям: «Бачили? Одну ланку пронесло». А тоді, як і друга пройшла: «Ну, — кажу, — тепер усе гаразд. Тепер нема чого боятися», — і то було останнє, що я запам'ятав перед тими двома тижнями.

— Коли це сталося?

— Та щось із місяць тому. Розумієте, коли мене завалило, каска насунулась мені на обличчя, і там, усередині, лишилося повітря — ото ним я і дихав, аж поки мене відкопали, хоча й сам того не знав. Але в те повітря попав дим од вибуху, і від нього мені довго було погано. А тепер уже все гаразд, от тільки в голові дзвенить… Як, ви кажете, зветься цей напій?

— Джин з тоніком. З індійським хінним тоніком. До війни тут було розкішне кафе, і пляшка цього тоніку коштувала п'ять песет, але тоді сім песет дорівнювали долару. А тепер ми оце виявили, що він у них досі зберігся і йде за ту саму ціну. Але це вже останній ящик.

— Воно таки добре питво. А скажіть, як було в цьому місті до війни?

— Чудово. Як і тепер, тільки їжі всякої було скільки хочеш.

Знову підійшов офіціант і схилився над столиком.

— А якщо я цього не зроблю? — спитав він. — Відповідальність же на мені.

— Коли хочете, підіть до телефону й подзвоніть. Я дам вам номер, запишіть. — Він записав номер. — Попросите Пепе, — сказав я.

— Я сам нічого проти нього не маю, — промовив офіціант. — Але ж Causa [98]. Для нашої справи такий чоловік, певно ж, небезпечний.

— А інші офіціанти його не впізнали?

— Думаю, що впізнали. Та всі мовчать. Він же давній клієнт.

— Я теж давній клієнт.

— А може, й він тепер на нашому боці?

— Ні,— мовив я. — Я знаю, що ні.

— Я ніколи нікого не виказував.

— Це вже ваш клопіт. Можливо, його викаже котрийсь інший офіціант.

— Ні. Його знають тільки старі офіціанти, а вони не викажуть.

— Принесіть ще жовтого джину та гіркої,— попросив я. — А трніку досить і в цій пляшці.

— Про що це він говорив? — запитав Джон. — Я майже нічого не зрозумів.

— Тут сидить один чоловік, якого ми обидва знали раніш. Він був класний стрілець по летючих мішенях, і я часто зустрічався з ним на змаганнях. Тепер він фашист, і оце, що він з'явився тут, — страшенна дурниця, хоч які були б на те причини. Та він завжди нічого не боявся і завжди робив дурниці.

— Покажіть мені його.

— Онде він, за тим столиком, з льотчиками.

— Котрий?

— Отой найсмаглявішйй, у насунутій на око пілотці. Він саме сміється.

— То він фашист?

— Так.

— Це я вперше після Фуентес-дель-Ебро так близько бачу фашиста. І багато їх тут?

— Ні, але часом трапляються.

— Він п'є те саме, що й ви, — зауважив Джон. — Оце ми п'ємо, а люди подумають, що ми теж фашисти, га?.. Слухайте, чи ви були коли-небудь у Південній Америці, на східному узбережжі, в Магальянесі?

— Ні.

— Гарно там. От тільки восьмилапів багато.

— Кого?

— Вось-ми-ла-пів, — проказав він по складах. — Ну, знаєте, у них по вісім лап.

— А-а, — мовив я. — Восьминоги.

— Вось-ми-ла-пи, — повторив Джон. — Я ж, знаєте, ще й водолаз. А там гарні місця і заробити можна добряче, якби не оті восьмилапи.

— Вони на вас нападали?

— Та не знаю, як сказати. Тільки-но я вперше спустився під воду в гавані Магальянеса, аж бачу — восьмилап. Стоїть на своїх лапах, отак… — Джон уперся пальцями в стіл, підняв лікті й вирячив очі.— Стоїть, вищий за мене, і зирить просто мені в обличчя. Ну, я й смикнув линву, щоб мене тягли з води.

— То який він був завбільшки, Джоне?

— Точно сказати не можу, бо крізь скло в шоломі все здає-тьсй трохи інакшим. Але що голова була з добрих чотири фути, то це напевне. І він стояв на своїх лапах, мов навшпиньках, і Зирив на мене, отак… — Він знову вирячив на мене очі.— А коли мене витягли з води й зняли шолом, я сказав, що більше туди не полізу. Тоді один там, що був за старшого, мені каже: «Та Що ти, Джоне! Той восьмилап дужче злякався тебе, ніж ти його». А я йому: «Не може того бути!..» Слухайте, а чи не хиль-йутй нам ще цього фашистського питва?

— Згода, — сказав я.

Я весь час нишком стежив за тим чоловіком, що сидів з льотчиками. Його звали Луїс Дельгадо, і востаннє я бачив його в тридцять третьому році на великих стрілецьких змаганнях у Сан-Себастьячі. Мені пригадалось, як ми стояли поряд на трибуні, спостерігаючи фінальні стрільби…

Перед тим ми заклалися на переможця на таку суму, якою я не мав права ризикувати, та й, мабуть, куди більшу, ніж і він міг дозволити собі втратити того року, і тепер я пригадав, як люб'язно він розплатився тоді зі мною, спускаючись з трибуни, і як «усім своїм виглядом давав зрозуміти, що вважає це за честь. Пригадав і те, як ми стояли потім у барі й пили мартіні, і як я відчував оту дивовижну полегкість, що охоплює тебе, коли виплутаєшся із якоїсь великої халепи, і як мені хотілося знати, чи дуже тяжко вразив його той програш. Я цілий тиждень стріляв так, що гірше нікуди, а він стріляв чудово, хоч йому випадали майже безнадійні мішені, і весь час закладався на себе самого.

— Може, кинемо монету? — спитав він.

— Ви справді хочете?

— Так, якщо ви не проти.

— На скільки?

Він витяг гамана, зазирнув у нього й засміявся.

— Та на скільки завгодно. Ну, скажімо, на вісім тисяч песет. ’Здається, тут буде стільки.

На той час це була майже тисяча доларів.

— Гаразд, — погодився я, і оте втішне почуття внутрішнього іСПОКОЮ вмить зникло, поступившись місцем холодній порожнечі ризику. — Чия перша?

— Хай буде ваша.

Ми потрусили важкі п'ятипесетові срібняки у складених докупи долонях; потім кожен поклав свою монету на затилля лівої 'долоні, прикриваючи її правою.

— Що там у вас? — спитав він.

Я відкрив велику срібну монету з профілем Альфонса XIII в дитинстві.

— Орел, — мовив я.

— Забирайте цей клятий мотлох і, коли ваша ласка, поставте мені ще випити. — Він випорожнив свій гаман. — А чи не купили б ви в мене добру рушницю?

— Ні,— сказав я. — Але слухайте,