Читати книгу - "Коли курява спаде"

Я знав, що офіцер обговорює зі мною питання життя і смерті, однак моя клята дупа більше не витримувала, тож я випростався з його рук і чкурнув до нужника. У цей час знизу саме дмухнув вітер, тож офіцеру довелося затулити ніс шовковим платком. Однак на нього дмухнуло смердючим повітрям від мене. Коли я помочився й повернувся до кімнати, дві жінки почали обкурювати мене, проте на обличчі офіцера раптом проступила відраза, ніби я продовжував смердіти. До цього я був такою ж заможною людиною, як і він, однак тепер ситуація змінилась і я став смердючим дикуном. Так, дійсно, як це офіцер міг обговорювати таке важливе питання зі мною в нужнику?

Повернувшись, я сказав наставнику Хуану:

— До біса все! Нехай китайці самі воюють із китайцями!

Наставник Хуан зітхнув, адже він сподівався, що я укладу союз із білими китайцями.

— Боюся, що мені також доведеться полишити панича, — сказав він мені.

— То їдь, — відповів я. — Ти завжди пам’ятаєш, що ти, в біса, китаєць, тому до кого хочеш, до того й іди!

Я не думаю, що смердючий вітер у нужнику був єдиною причиною, чому я не міг укласти спілку з білими китайцями, проте це дійсно була доволі важлива причина.

Нарешті прийшла весна.

Мої люди почали казати, що китайці в нужнику більше не тремтять. По-перше, вітер став теплішим, а ще — вони вже звикли мочитися в повітрі, тож страх висоти зовсім минув. Одного дня я знову зустрівся в своєму нужнику з тим найвищим начальником китайських солдатів. Мені не було про що з ним говорити, однак він сказав до мене:

— Весна прийшла.

— Так, весна прийшла, — відказав я.

На цьому розмова закінчилась.

Щойно прийшла весна, як Народно-визвольна армія начинила порохом свої гармати й почала з гуркотом прокладати своїм машинам і великим гарматам широкий шлях у землі туси. Щодо останніх, то хтось із них готувався воювати з Компартією, а хтось — здаватися. Мій друг туси Лха Шопа належав до останніх. Казали, що людина, яку він відрядив до Компартії на переговори, привезла йому форму Визвольної армії, а також мандат про його призначення якимось командувачем. Тусиня Ронггонг почала витрачати накопичені багатства на купівлю рушниць і гармат, щоб воювати з Компартією. У новинах, які поширювалися про неї, зазначалося, що ця жінка ніби знову помолодшала. Найцікавіша позиція була в туси Вангбо. Він казав, що не знає, ні хто така Компартія, ні що вона збирається з ним зробити, а знає тільки, що в жодному разі не буде стояти на одному боці з родиною Мерці. Тобто, якщо я буду боротися проти Компартії, він здасться, а якщо я здамся — тоді він буде протистояти.

Управитель і наставник Хуан пропонували мені востаннє переговорити з військовими білих китайців.

— Якщо воювати, — сказав він, — то потрібно це робити разом і рішуче. Якщо ж ти вирішиш не воювати, то виселяй їх надвір, де вже потеплішало.

— Однак не слід більше проводити переговорів у нужнику, — сказав управитель.

— Так, не слід, — посміхнувшись, відказав я.

Усі розсміялися.

Управитель дуже серйозно спитав наставника Хуана, чи те, що виходить із заду китайців, не смердить? Наставник Хуан відповів, що таки смердить. Тоді управитель почав питати, в кого більш смердюча сеча — в китайців чи в тибетців? На це запитання було важко відповісти, однак наставник Хуан не розсердився й не розгубився, а обернув усе на жарт. Він сказав, посміхаючись:

— Нехай пан управитель запитає про це в панича, адже той був разом із китайцями в нужнику.

Усі знову розсміялися.

Я вже підготувався проводити переговори з білими китайцями про об'єднання, коли знову сталася подія, яка зробила ці плани примарними. Того вечора я сидів разом із без’язиким літописцем при каганці. Нам ні про що було говорити, адже проблема, що постала наразі перед нами, виходила далеко за межі його знань. Проте я вже звик кликати його до себе щоразу, коли стається щось важливе. Ґніт у каганці потріскував. Погляд літописця був неясним й імлистим. У цей момент увійшов Соднам Г'ялцен із звірячим, але задоволеним виразом обличчя. Він пустив до кімнати вітер, від якого захиталось полум’я в ліхтарі, й гучним голосом промовив:

— Нарешті впіймав!

Останніми днями він завжди казав мені, щоб я був пильним на рахунок Тхарни.

Я вважав, що ця жінка вже не має до мене жодного стосунку, крім того, що живе в моєму будинку, їсть мої харчі й вдягає мій одяг. Однак, на думку Соднама Г'ялцена, це якраз і означало стосунок, адже в розумінні прислуги стосунок виникає тоді, коли людині дають якусь річ. І от, всі вже очікували на прихід Компартії, а він не спускав погляду з жінки.

Відколи Соднам Г'ялцен не вбив туси Вангбо, він почувався ніяково. Цього ж разу він, нарешті, знайшов