Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

Франції без передиху втікав зі своєї столиці в найдальшу провінцію королівства. Та, власне, воно й справді так було: Анрі, хоч який сторопілий, зрозумів це. «То він приїхав до мене? Вже дійшло до того, що він шукає в мене порятунку? Ну що ж, я зроблю так, що ти про це ніколи не пошкодуєш, Анрі Валуа», — думав Анрі Наварра, їдучи поруч із каретою, з високим зворушенням у серці.

До міста під'їхали вже ввечері. Сторожа при брамі не дізналася, хто сидить у кареті, й городяни, що визирали з вікон, теж небагато побачили в присмерку. Карета, почет і полк піхоти рухалися без світла, і, загледівши попереду вуличний ліхтар, король Наваррський посилав когось погасити його. Знак зупинитися він дав перед ратушею. Коли він устав з коня, дверцята карети вже відчинились. Король вийшов з неї, зразу мовчки обняв свого кузена й зятя — і потім теж не сказав ні слова. Він і сам не усвідомлював, як прикро жадав пригорнути до себе людину одного з ним роду, хай навіть найдальшого родича, в двадцять першому коліні.

Та його тут гнітило все довкола: і сам будинок ратуші, і військо, що заповнило майдан та вулицю. З ратуші винесли лампу, і Анрі при її світлі помітив на королевому обличчі ляк і перші ознаки недовіри.

— Я піду до маршала де Матіньйона[143],— сказав король. Він згадав, що повинен побивати губернатора його намісником. Ні кроку із звичної, второваної стежки!

— Величносте! Маршала нема в Бордо, а залога його фортеці навряд чи впустить нас так просто. Зате в ратуші я свій. Вашу величність тут добре приймуть, і ви будете в безпеці.

Від цих безтурботних слів зятя-кузена король спохмурнів ще дужче. Він запідозрив якийсь таємний намір, якісь хитрощі — і не зовсім помилився, бо дорогою сюди високе зворушення не перешкодило Анрі думати про те, як і де йому найкраще запопасти Валуа в свої руки. І вирішив, що в ратуші, бо там хазяїн — його друг Монтень. Помітивши, куди король дивиться, він сказав:

— Мій полк тут тільки для того, щоб охороняти вашу величність.

Король пихато відповів:

— У мене є свої полки.

— Вашу кінноту, величносте, маршал де Матіньйон повів кудись світ за очі, битися з моєю.

Король знітився. В ту мить він не мав і крихти сумніву, що вскочив у пастку. Анрі це бачив, і його охопив жаль. Він хутко нахилився до королевого вуха й настійно прошепотів:

— Нащо ж ти приїхав, Анрі Валуа? Довірся мені!

І справді, на нещасному обличчі короля Франції проступив вираз полегкості.

— Накажи, щоб твої солдати відійшли, — зажадав він так само пошепки. Анрі зразу віддав такий наказ, але потай звелів своїм офіцерам, щоб з міста полку не виводили, а стерегли фортецю й були готові відбити можливий напад. «Валуа, ми не можемо довіряти один одному…» На щастя, в ту мить він зміг оголосити:

— Ваша величносте! Мер Бордо з радниками!

Четверо чоловіків у чорному стали перед королем на коліна. Один, із золотим ланцюгом на грудях, привітав його латиною — і король відзначив, що мова у нього напрочуд чиста, — а потім ще й французькою, і це сподобалося королю ще дужче, бо звичайно витончені звороти даються людям важко, а особливо південцям. Від задоволення король на якийсь час майже забув про свої страхи. Він ласкаво звелів чотирьом підвестись і нарешті ввійшов у ратушу. Дехто потім казав, що до цього змогла його спонукати тільки красномовність пана Мішеля де Монтеня.

Спадкоємець трону

Спочатку мер завів короля до найбільшої зали. Її ще не встигли як слід освітити, бо його величність прибув занадто несподівано. Тіні в далеких кутках тривожили короля, і він зажадав, щоб його відвели в невеликий, але добре освітлений покій. Тоді для нього відімкнули мерову книгозбірню. Король Наваррський наказав своїм дворянам стати на варту разом з дворянами короля Франції. Але той уже на дверях книгозбірні обернувся й голосно сказав:

— Тут, біля дверей, тільки мої!

Тоді й Анрі гукнув так само голосно:

— А мої стануть біля виходу!

Отак убезпечившись, обидва переступили поріг. Монтень хотів був лишитися з почтом; та король звелів, щоб він зайшов теж. Напустивши на обличчя похмуру усмішку, він промовив:

— Пане де Монтень, ви належите до дворян моєї палати. У цьому покої тісненько. Якщо сюди вдеруться вбивці, ми загинемо всі троє. Чи попередите ви мене завчасу про небезпеку?

Монтень також ледь усміхнувся — в тій усмішці була, може, дрібка іронії, але й безперечна відданість, — і відказав:

— Omnium rerum voluptas… В усьому нас найдужче вабить якраз небезпека, що мала б нас відстрашувати.

— У вас багато книжок, — відповів на це король, ковзнув поглядом по стінах з полицями й зітхнув. Він згадав своє письмове приладдя, зручну хутряну мантію, чернечу рясу; надівши її, він уявляв, ніби вже скінчив порахунки зі світом. А тут треба було боротися.

— Чи ж домовимось ми до чогось путнього? — спитав він, і в голосі його не чути було надії.

Його кузен і зять відповів:

— Та я не від того. — І вже був схилив коліно, але король підхопив його, підвів і сказав:

— Облишмо ці дурниці. Тобто церемонії. Кажи, чого ти хочеш.

— Величносте! Я не прошу нічого, крім ваших наказів.

— Ет, годі тобі. Кажи вже.

Король пильно