Читати книгу - "Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
ДЖЕЙКОБ
Я ледь встиг розплющити очі, як реальність одразу ж накинулася на мене, немов хижак на свою здобич, боляче стискаючи серце в грудях. У навушниках досі грала музика, отже, я поспав зовсім мало. Голова страшенно боліла, а тіло нило так, ніби всю ніч по мені катався асфальтоукладач.
Я не встиг навіть телефон у руки взяти, коли у двері тихенько постукали, а потім вони повільно відчинилися і з’явилося стривожене обличчя мами.
— Вже не спиш? — м'яко спитала вона, заходячи всередину.
Я підвівся в ліжку і, притулившись до узголів’я, стомлено потер очі, хоча тільки прокинувся.
— Ні, уже не сплю.
— А коли ти приїхав? Не чула, як ти прийшов додому. — Сідаючи на край ліжка, мама чомусь говорила дуже обережно.
— Вночі, — тихо озвався я.
— Щось трапилося?
Тяжко зітхнувши, я поставив зустрічне запитання:
— З чого ти взяла?
— Синку, на тобі лиця немає, — відповіла мама і, підсунувшись ближче, накрила мою руку своєю.
Від дотику я ледь здригнувся, а потім міцно стиснув її теплу долоню. Вона завжди бачила мене наскрізь. Й ось тепер уважно вдивлялася в обличчя, але я не міг виносити цей погляд.
Відвернувшись, я підсунувся до краю ліжка, а потім і зовсім підвівся.
— Все гаразд, — відмахнувся я.
— Якщо не хочеш говорити, то це твоя справа, але брехати необов'язково, — заперечила вона, підводячись слідом.
Я нічого не відповів, адже мама, як завжди, мала рацію.
— А це що? — раптом спитала вона, піднявши з тумбочки листок із підказкою.
У мить пожвавішавши, я підійшов до неї впритул і, взявши за руку, на одному подиху випалив:
— Ти знаєш, що це може означати?
— Джейкобе, це ж італійська, звісно, знаю. Тобі не завадило б краще вивчити рідну мову матері.
Вона з подивом глянула на мене і просто передала листок, гадки не маючи, що він значив для мене. Але потім її очі примружилися, а вираз обличчя став підозрілим чи, можливо, задумливим.
— Але ж ти й так знаєш переклад, — повільно промовила мама, спостерігаючи за моєю реакцією. — Ти не на цю відповідь чекав від мене, вірно?
Втомлено присівши на ліжко, я похитав головою й поклав лист назад на тумбочку.
— Любий, я ж твоя мама, — лагідно говорила вона, сідаючи поруч і беручи за руку. — Ти можеш розповісти мені, що тебе так турбує.
Підводячи погляд, я розумів, що вона не могла допомогти розгадати загадку, але на той момент був готовий виговоритися. Немов відчувши це, мама розвернулася до мене та, подивившись у вічі, приготувалася слухати. І мене прорвало. Наче в одну мить із серця раптом зняли невидиме блокування, яке не дозволяло говорити про дні, проведені на пляжі.
Я розповів їй, як першого дня зустрів Еріку, як зрозумів, що закохався та як у результаті завдав їй болю, хай і не своїми руками. Поки я говорив, мама жодного разу не перебила, міцно стискаючи мою руку. А коли, нарешті, закінчилися слова, вона поринула в роздуми, дивлячись ніби крізь мене. Я ж глядів на неї, як на якогось пророка, який мав сказати щось надзвичайно важливе, щось, що врятує мене.
— Що ж, — задумливо промовила мама, — погана ситуація, однак.
Від почутого я хмикнув. Погана ситуація — це ще м'яко кажучи.
— Гадки не маю, що робити, — прошепотів я, повісивши носа.
— Ну-у-у, у наш час, — другою рукою погладжуючи мою спину, мама говорила м'яко, — можна знайти будь-яку людину в соціальних мережах. Думаю, потрібно просто ввести ім'я в пошук і знайдеш свою Еріку.
Піднявши голову, я поглянув на лагідне обличчя матері. Вона намагалася заспокоїти мене та подарувати надію, ту, що й була написана на аркуші.
— Я почав це робити ще вчора. Але що, якщо її немає в жодній соціальній мережі?
Перевівши погляд на двері, мама сказала:
— Тоді можна подати оголошення до газети.
— Думаєш, допоможе? — миттю схопившись за цю можливість, спитав я.
Знову обернувшись, мама звернула до мене здивований погляд широко розплющених очей.
— Синку, це ж був жарт.
Мимоволі я знову хмикнув і схилив голову. У той момент мені найменше хотілося жартувати чи слухати жарти.
— Вона й справді тобі така важлива?
Мама схилилася до мене і, піднявши голову за підборіддя, придивилася до обличчя. Чесно кажучи, така її реакція мене трохи зачепила. Розповідаючи найближчій людині про те, що тебе турбує, розраховуєш на інше, ніяк не на жарти.
— Так, — твердо відповів я.
Леа Меткліф завжди виглядала надто серйозною, коли думала про щось важливе. Ось і тепер, мама поринула в роздуми, не звертаючи уваги на мене. Це означало, що вона розуміла й хотіла допомогти. Через кілька хвилин мама все ж сказала:
— Джейкобе, тобі треба згадати абсолютно всі дрібниці, навіть найменші. Усе, що завгодно, що може хоч якось допомогти знайти її.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим», після закриття браузера.