Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка (30.07)

День, коли мене виписували з лікарні, нарешті настав. Ми з Денисом зібрали всі необхідні речі, малюк спав у своїй колясці, а я відчувала легке хвилювання. Декілька днів у лікарні, всі ці медичні процедури й нескінченні консультації — все це залишалося позаду, і тепер ми повертаємося додому, до нашого великого будинку, де нас чекає новий етап нашого життя.

— Готова? — запитав Денис, тримаючи мене за руку. Він виглядав так, ніби був більш нервовим за мене, хоча я й знала, що саме він підтримував мене всі ці дні.

— Так, я готова, — я посміхнулася йому, а в очах було те саме спокійне відчуття впевненості. Я не могла повірити, але ми справді йдемо додому з нашим малюком.

Медсестра привітно попрощалася з нами, а я взяла на руки свою сумку з речами. Малюк знову почав ворушити пальчиками в колясці, і я злегка розслабилася, знаючи, що все буде добре.

Коли ми вийшли з лікарні, на вході нас зустріли всі, хто чекав цього моменту.

Сестра Діана була перша — вона підбігла до нас, обійняла мене, а потім махнула рукою до Дениса:

— Ну що, Максима забираємо додому? — її сміх звучав радісно, а очі були повні щастя.

Анжела стояла поруч, тримаючи в руках величезну кількість кульок з різними написами і яскравими кольорами.

— Вітаємо вас! — гучно виголосила вона, намагаючись не розсміятися, щоб не виглядати занадто емоційно. Всі навколо сміялися і святкували. — Тепер все буде тільки добре!

Батьки Дениса також підійшли до нас. Його мама, Ірина, обняла мене, а потім пригорнула Максима.

— Як чудово, що ти вдома! — сказала вона, усміхаючись так тепло, як тільки може це зробити мама.

Тато Дениса, Михайло, похитав головою з гордістю:

— Ти справжня молода мама, Віко, і це все пройшло настільки добре. Молодці ви з Денисом.

Влад і Арсен теж не залишилися осторонь і з широкими усмішками підбігли до нас.

— Тепер можна відпочити? — пожартував Влад, тримаючи в руках ще одну пару кульок. — Чи ти знову вражатимеш усіх своєю бурхливою енергією?

— Відпочину! — сміялася я, відчуваючи, як все навколо починає виглядати таким звичним і домашнім. Малюк тихо ворушився в колясці, і я просто не могла не посміхатися від щастя.

— Вітаємо, — додав Арсен, намагаючись стримувати сміх, і передав мені маленький пакунок. — Це вам з Максимом.

Я взяла пакунок і розпакувала його, виявивши ще одну іграшку для Максима. Сміючись, я подякувала їм обом.

Ми всі разом йшли до виходу, і я не могла повірити, що нарешті повертаємося додому. Денис тримав мене за руку, а я відчувала, як серце наповнюється теплом. Це була наша родина, і тепер вона стала ще більшою.

Максим тихо ворушив пальцями, а ми всі разом йшли до машини, піднявши повітряні кульки, святкуючи цей момент — момент нашого нового життя, нашої маленької родини.