Читати книгу - "Замогильні записки"

Віконтеса д’Агу, що впала нині у благочестя, – впливова особа з тих, що є при кожній принцесі. Вона, як могла, дбала про своїх рідних, звертаючись до всіх, у тому числі й до мене: я мав щастя влаштовувати її племінників, яких у неї було не менше, ніж у великого канцлера Камбасереса.

Обід був такий несмачний і небагатий, що я встав із-за столу голодним; подано його було у вітальні, бо їдальні у дружини дофіна не було. Після їди стіл винесли; Madame сіла на софу, знову взялася до рукоділля, а ми всілися навколо неї. Трогофф розповідав історії, Madame це любить. Особливо цікавлять її жінки. Заговорили про герцогиню де Гіш. «Коси їй не личать», – сказала дружина дофіна, на мій великий подив.

Зі свого місця вона у вікно спостерігала за всім, що відбувається на вулиці, називала на ім’я дам і кавалерів, що там прогулювались. З’явилися два поні з жокеями, одягненими на шотландський манір; Madame одірвалася од рукоділля, довго вдивлялася і нарешті промовила: «Це пані (я забув ім’я) їде з дітьми в гори». Марія Тереза, що постала кумонькою, яка знає звички сусідів, принцеса тронів і ешафотів, що спустилася з висоти своєї долі до рівня інших жінок, особливо цікавила мене; я спостерігав за нею з деяким філософським розчуленням.

О п’ятій годині дружина дофіна вирушила покататися в колясці; о сьомій я повернувся, щоб провести у неї вечір. Та сама картина: Madame на софі, нещодавні співтрапезники та ще п’ятеро чи шестеро молодих і старих любительок цілющих вод навколо неї. Дружина дофіна докладала зворушливих, але помітних зусиль, аби бути люб’язною; вона намагалася поговорити з кожним. Кілька разів вона зверталася до мене, із задоволенням вимовляючи моє ім’я, щоб усі дізналися, хто я такий, але після кожної фрази знову поринала в задумливість. Голка снувала у неї в руках, обличчя схилялося над рукоділлям; я бачив принцесу у профіль і був уражений зловісною схожістю: вона стала схожою на батька; коли я дивився на її голову, немов підставлену мечу страждання, мені здавалося, ніби я бачу голову Людовіка XVI, який чекає, коли на неї впаде фатальний булат.

О пів на дев’яту вечір закінчився; я повернувся до себе і ліг спати, знеможений від утоми.

У п’ятницю 1 червня я встав о п’ятій ранку; о шостій пішов у Мюленбад (купальня при млині): болящі тіснилися навколо джерела, прогулювалися дерев’яною галереєю з колонами або садом, що прилягав до цієї галереї. Пані дружина дофіна з’явилася в жалюгідному платті із сірого шовку, з потертою шаллю на плечах і в старому капелюсі. Здавалося, вона сама латала свій одяг, як її мати в Консьєржері. Пан О’Хежерті, берейтор принцеси, підтримував її під руку. Вона змішалася з натовпом і простягнула свій кухлик жінкам, що черпали воду із джерела. Ніхто не звертав уваги на пані графиню де Марн. Заклад, що звався Мюленбад, побудувала в 1762 році Марія Терезія, її бабуся; вона ж подарувала Карлсбаду дзвони, яким судилося прикликати її онучку до підніжжя хреста.

Коли Madame увійшла до саду, я кинувся до неї: її, схоже, здивувало це догоджання царедворця. Я рідко вставав так рано ради найясніших осіб, хіба що 13 лютого 1820 року, коли поспішив в Оперу до герцога Беррійського. Принцеса дозволила мені п’ять чи шість разів обійти разом з нею сад, говорила привітно, обіцяла прийняти мене о другій годині і дати мені лист. Я скромно пішов, нашвидку поснідав і решту часу гуляв околицями.

‹Історичні спогади, пов’язані із Карлсбадом›

О першій годині пополудні я прийшов до пані дружини дофіна.

– Ви хочете поїхати сьогодні, пане де Шатобріан?

– З дозволу Вашої Величності. Я постараюся застати пані герцогиню Беррійську у Франції, інакше мені доведеться вирушити на Сицилію, і Її Королівська Високість не скоро отримає довгождану відповідь.

– Ось лист. Про всяк випадок я не називаю в ньому вашого імені, щоб не наражати вас на небезпеку. Прочитайте.

Я прочитав записку, написану рукою пані дружини дофіна; я переписав її слово в слово.

«Карлсбад, 31 травня 1833 року.

Я зазнала справжньої втіхи, люба сестро, отримавши нарешті звістку від Вас. Я від щирого серця співчуваю Вам. Ви завжди можете розраховувати на мій незмінний вияв турботи до Вас і особливо до Ваших милих дітей, які дорогі мені, як ніколи. Життя моє, скільки б воно не тривало, належатиме їм. У мене ще не було можливості поговорити з рідними про Ваші прохання, бо здоров’я моє вимагає, щоб я пожила тут, на водах. Але я виконаю їх, як тільки повернуся до Праги; прошу Вас повірити, що ставлення моїх рідних до Вас цілком збігається з моїм власним.

Прощавайте, люба сестро, я від щирого серця співчуваю Вам і ніжно Вас цілую.

М. Т.»

Я здивувався стриманості цього послання: кілька розпливчастих пояснень прихильності погано приховували внутрішню сухість. Я чемно зауважив це пані дружині дофіна і знову почав обстоювати інтереси бідолашної полонянки. Madame відповіла мені, що все залежить від короля. Вона пообіцяла виявити співчуття до сестри, але ні в голосі, ні в тоні її я не почув щирості, радше в них звучало стримане роздратування. Я вирішив, що справу моєї клієнтки програно. Я змінив тему і заговорив про Генріха V. Оскільки я завжди на свій страх і ризик намагався просвітити Бурбонів і висловлював їм те, що думаю, я визнав за свій обов’язок бути з принцесою щиросердим; я відверто і без лестощів завів мову про виховання пана герцога Бордоського.

– Я знаю, що ви, пані, з прихильною увагою прочитали брошуру, в кінці якої я висловлюю кілька думок щодо виховання Генріха V. Я побоююся, чи не шкодить справі оточення хлопця: пани де Дамас, де Блакас і Латіль не популярні у Франції.

Madame погодилася зі мною; за пана де Дамаса вона навіть і не думала заступатись і лише згадала двома-трьома словами його відвагу, непідкупність і благочестя.

– У вересні Генріх V стане повнолітнім. Чи не вважаєте ви, пані, що варто було б утворити раду і оточити Генріха V людьми, на яких Франція не дивиться з таким упередженням?

– Пане де Шатобріан, що більше радників, то більше думок; і потім, кого ви могли б запропонувати?

– Пана де Віллеля.

Madame, схилена над рукоділлям, завмерла з голкою в руці; вона поглянула на мене здивовано і, у свою