Читати книгу - "Доктор Фаустус"

молодь моєї країни стала мені надто чужа, щоб я ще міг бути її вчителем, навіть більше: сама Німеччина, моя нещасна батьківщина, стала мені зовсім чужа, якраз тому, що, передбачаючи її страшний кінець, я стояв осторонь від її гріхів, ховався від них у самоту. Хіба я не повинен спитати себе, чи добре я робив? І знову ж таки: хіба я щось робив? Я був відданий трагічно визначній людині до самої її смерті і відтворив її життя, яке ніколи не переставало викликати в мене любов і страх. Мені здається, що, мабуть, саме ця відданість примусила мене нажахано втекти від провини своєї вітчизни.

* * *

Глибока пошана до Адріана не дозволяє мені дуже розводитись про його стан після того, як він прийшов до пам'яті після дванадцяти годин непритомності, в яку його вкинув тоді біля фортепіано паралітичний шок. Тобто він не прийшов до пам'яті, а відчув себе як чуже «я», що було тільки випаленою оболонкою його особистості і з тим, кого звали Адріан Леверкюн, властиво, не мало вже нічого спільного. Адже слово «божевілля» найперше означає волю від свого «я», втечу від нього, самовідчуження.

Скажу тільки, що у Пфайферінзі він залишався недовго. Ми з Рюдігером Збройносеном узяли на себе важкий обов'язок: відвезли хворого, якого доктор Кюрбіс заспокійливими засобами підготував у таку дорогу, до закритого лікувального закладу для психічнохворих доктора Гесліна в Мюнхені, де Адріан пробув три місяці. Досвідчений фахівець зразу ж сказав нам навпростець свій прогноз: ідеться про психічну хворобу, що може тільки прогресувати, але якраз у своєму подальшому розвитку скоро, мабуть, позбудеться найгостріших симптомів і за належного догляду перейде в тихішу, хоч і не обнадійливішу фазу. Саме виходячи з цих його слів, ми зі Збройносеном порадились і вирішили тим часом ні про що не повідомляти його матір, Ельсбет Леверкюн. Адже не було сумніву, що, діставши звістку про катастрофу в житті сина, вона поквапиться з хутора Бухеля до нього, і якщо можна було сподіватися на заспокоєння хворого, то, здавалося нам, звичайна людяність вимагала від нас, щоб ми не дали їй побачити, в якому страшному, приголомшливому стані опинилася її дитина, поки Адріанові не полегшає завдяки лікарському доглядові.

Її дитина! Бо тільки нею і більше ніким знов був Адріан Леверкюн, коли стара жінка одного дня під осінь приїхала до Пфайферінга, щоб забрати його назад до рідної Тюрінгії, краю його дитинства, з яким зовнішні обставини його життя вже давно перебували в дивній відповідності,— безпорадною, безтямною дитиною, що не зберегла навіть згадки про гордий лет своєї мужності або зберегла дуже невиразну згадку, сховану десь у глибині її душі, дитиною, що, як колись, чіплялася за материну полу, що її треба — чи можна — було, як змалку, оберігати, глядіти, втихомирювати, сварити за «шкоду». Важко придумати щось страшніше, зворушливіше й жалюгідніше за той випадок, коли дух, від самого початку вільний, сміливий і впертий, описавши карколомну дугу над світом, зломлений повертається в материнські обійми. Але я переконаний, і це моє переконання засноване на цілком певних враженнях, що мати, хоч яке це для неї горе, не без задоволення сприймає таке трагічне повернення. Для матері Ікарів лет сина-героя, що вийшов з-під її опіки, його стрімке, мужнє сходження на вершини, властиво завжди буде гріховним, незрозумілим блуканням хибними шляхами, вона з прихованою образою вислухує відчужено-суворе: «Жінко, що мені до тебе!»[620] і, все пробачивши, знов бере у свої обійми пропащого, знищеного, «бідолашну, любу дитину», вважаючи що краще йому було б ніколи не звільнятися з них. Я маю підстави гадати, що в пітьмі душевної ночі Адріана охоплював, як залишок колишньої гордості, страх перед цим лагідним приниженням, інстинктивний опір йому, аж поки похмуре вдоволення доглядом, якого змучена людина потребує і після того, як розум її погасне, спонукало його змиритися. Про це свідчить, принаймні якоюсь мірою, неусвідомлене обурення і намагання втекти від матері, спроба самогубства, яку він вчинив, коли ми дали йому на здогад, що Ельсбет Леверкюн, повідомлена про його недугу, їде до нього. Сталося це так.

Після тримісячного перебування в закладі доктора Гесліна, де мені тільки зрідка, і то лише на кілька хвилин, дозволяли поглянути на хворого, в ньому відбулася невелика зміна, настало певне заспокоєння, — я не кажу поліпшення його стану, а саме заспокоєння, що дало лікареві підставу погодитись на переведення його під домашній нагляд до тихого Пфайферінга. Це було бажане ще й з фінансових міркувань. Отже, хворий знов опинився у звичному оточенні. Спершу йому доводилося терпіти присутність санітара, який його привіз. Але з його поведінки виявилося, що він не потребує такого нагляду, тому всі турботи про нього знов перейшли в руки домашніх, насамперед пані Нічичирк, яка, відколи Гереон привів у дім моторну невістку (Клементина тим часом стала дружиною начальника залізничної станції у Вальдсгуті), пішла на спочинок і мала вдосталь часу, щоб по-людяному доглянути й оточити увагою свого багаторічного пожильця, що давно вже став для неї немовби сином, тільки якоїсь вищої породи. Він нікому так не довіряв, як їй. Для нього явно було найбільшим задоволенням сидіти руч-об-руч із нею в абатському покої чи на городі за домом. Так вони сиділи вдвох і тоді, коли я вперше після його повернення з лікарні приїхав до Пфайферінга. Він підвів на мене очі, і в його погляді майнуло щось гаряче й неспокійне, яке, на мій жаль, відразу ж заступило похмуре невдоволення. Може, він упізнав у мені супутника свого свідомого життя й не хотів, щоб йому хтось нагадував про нього. Коли пані Нічичирк лагідно почала вмовляти його озватися до мене ласкавим словом, обличчя в нього ще дужче спохмурніло, на ньому з'явився навіть погрозливий вираз, і мені не лишалося нічого іншого, як сумно піти собі.

І все-таки пора було написати листа його матері, обережно пояснивши їй, що сталося. Далі відкладати не можна було, вона мала право довідатися про все. Довго чекати відповіді не довелося, другого ж таки дня надійшла телеграма, яка сповіщала про її негайний приїзд. Адріана, як я вже казав, повідомили про те, що його мати прибуває до Пфайферінга, хоч ні в кого не було певності, зрозумів він те повідомлення чи ні. Але за годину, коли всі думали, що хворий задрімав, він непомітно вийшов із дому, і Гереон з наймитом догнали його аж біля Довгого Кадовба: він скинув із себе верхній одяг і вже по шию зайшов у став дно якого