Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

А… Ви в цьому смислі.

Я знаю, це вам Ніка розказала.

Знаєте, вона вас дуже шанує. Дуже. Вона в мене дівчинка з амбіціями, слава Богу… Навіть не знаю, в кого вона така, — за мною особливих амбіцій ніколи не водилося, за дружиною теж… І знаєте — я радий. Радий. Амбіції в житті — річ необхідна… Да, будемо сподіватися, тьфу-тьфу… Викладачка теж її хвалить… Професорка… Переживаєш, звичайно, ну що ж… Вона в мене одна, знаєте… У вас є діти?

Треба. Дітей, молоді люди, треба. Обов'язково. Інакше — для чого жити?

Ой, перестаньте сказать, як кажуть в Одесі!.. Яка там робота. Знаєте, як кажуть: робота нікуди не дінеться, а горілку може випити хтось інший… Ну, давайте ще по одній… Ваше здоров'я!.. Будьмо… Огірочок ось… Домашній…

Да, такі діла, значить…

А про своє єврейське походження все, що мені треба, я, Дарино Анатоліївно, й так знаю. Не треба мені на те… ізраїльських консультантів.

Тільки, прохання до вас, — це між нами, добре? Щоб Ніці — ні слова. Вона всього не знає, і не треба їй…

А, б…! Зірвалось! Клювало… Вибачте… Тихіше говорити треба, риба — вона хитра! До неї свій підхід треба мати… Бувають, знаєте, такі екземпляри, що й наживку хапнуть, і гачка не зачеплять… Як люди!..

Ну, нічого… Ми їх виведем, тас-скать, на чисту воду… Зараз, черв'ячка нового насаджу…

А по ізраїльським законам я — да, так і виходжу — єврей… У них же національність по матері рахується. Народжений єврейкою — значить, єврей. А от дочка моя — вже ні, бо мама в нас українка… Смішно, якийсь… зоологічний націоналізм. Ніколи я цього не розумів, ми ж усі були — радянські люди… Ну, хай російські, яка різниця… Так держава ж яка була! Всі нас боялися… О! Пішло, як брехня по селу, казав мій тесть… Ловись, рибко, велика й маленька…

А ви зі Львова родом, Амброзійовичу? Ну, значить, земляки… Я ж там народився. Вулиця Брюллова, колишня Лонцького… Тюрма МҐБ. Да, там і народився. В тюрмі. Так що органи — це, рахуйте, й є моя батьківщина. На все життя. І батьківщина, й національність… І моя рідна мати, що мене народила, теж із органами була зв'язана… Її в сорок п'ятому закинули до бандерівців… з особливо важливим завданням. Такі діла…

Тільки це не жіноча робота, звичайно. Боже сохрани.

Ім'я знаю. Леа Ґольдман — так її звали. Мою рідну матір, яка мене народила… В Ізраїлі вона, між іншим, у списках жертв Голокосту числиться. Як загибла сорок другого року в Перемишлі, в єврейському ґетто. Такі діла… А ви кажете — до ізраїльських колег звернутись… Думаєте, вони там, в Ізраїлі, сильно раді будуть узнати, що від п'ятдесят другого року отримували від німців компенсацію за людину, яка в дійсності врятувалась на радянській стороні?..

Ну да, померла. Там же, в тюрмі. Але ж це вже в сорок восьмому році було! Це вже інша справа зовсім…

Ви тільки не подумайте, ніби я, тасскать, виправдовую сталінські методи… Людей у нас, звичайно, не цінували… ніколи не цінували. Мій батько… той, що мене виростив, казав — розстрілювали тих, кому, по совісті, Героя Радянського Союзу треба було давати. Я в курсі, не думайте… Ясно, що не за людські життя ми з Гітлером воювали… І якби в сорок другому Сталін домовився з німцями про сепаратний мир, то євреїв у нас винищував би вже СРСР, на переговорах у Мценську радянська сторона це Гітлеру обіцяла — в обмін за закриття східного фронту, опубліковані вже ті документи… Але то таке… мало що могло бути! А є — те, що є: моя мати мала загинути ще в сорок другому, від фашистської кулі. І так її й порахували в Ізраїлі, як їм було вигідно… А радянська влада подарувала їй життя. То хіба, якщо по-державному підходити, не логічно було запропонувати їй за те співпрацю?..

Ніка всього того не знає, не треба їй знати… Дружина всього не знає теж… Розумієте… я бачив її фото. Своєї рідної матері, Леї Ґольдман. В її аґентурній справі. Анфас, профіль… Знаєте… це кошмар якийсь… Особливо в профіль — викапана Ніка, копія. Просто, знаєте, мороз по шкурі… Не подумайте, що я забобонний. Будете мати своїх дітей, тоді зрозумієте. А вона не знає, і не треба…

Батько розказав, да. Той, що мене виростив. Фактично, другий раз мені життя дав. Що я вижив, виріс — це його заслуга… Він із мене людину зробив. На ноги поставив… Я й Ніку так виховав, вона завжди на могилу дідуся й бабусі квіти носить — на Лук'янівське, вони на Лук'янівському поховані… На День Перемоги, на День чекіста… на проводи… Мені ж іще й двох місяців тоді не сповнилося… Там, у тюрмі. Мене через прокуратуру в справах неповнолітніх оформили…

Чшшш!.. Ні, не клює, це мені здалося…

Ну, не клює, так і той… Умер Максим, і хрін з ним… Давайте ще по одній, щоб недарма сидіти… Ваше здоров'я! Хух…

Такі діла. Так що я, як бачите, — везучий. Тьфу-тьфу, постукали по дереву, де тут дерево?.. Фартовий чорт. Так про мене казали, ще як на курсах учився… тут, у нас, у Києві, на Червоноармійській… Я ж наймолодший був у групі, зразу після школи поступив. Ну, спочатку всі думали, знаєте, як, — блатний хлопчик, по протекції… Батько — заслужений чекіст, ветеран… Ніхто ж не знав, яку я в батька школу пройшов. Такої і в Дзержинці не отримаєш. І я йому вдячний! Вдячний, да…

Знаєте, я його тільки тоді по-справжньому зрозумів, коли він мені ото розказав… Мама дуже тоді переживала, такий стрес… У неї серце вже тоді було хворе… Їй взагалі з батьком жилось нелегко, півжиття на одне вухо глуха проходила — він, коли сердився, бив з лівої, тяжку руку мав, покійник… Ну, і йому ж теж нелегко було… В тридцять років стати калікою, це, знаєте… Він же після поранення дітей уже мати не міг. Маму ревнував люто, раз на моїх очах утюгом у неї кинув… праскою… Щоразу, як з дому виходила, кричав їй потім у коридорі: «Знімай труси!»… Перевіряв, значить… чи не зрадила йому за цей час… Я довго думав, що це так і треба… Що всі так живуть.

Вам не холодно?

Випийте ось… для профілактики, тасскать, щоб простуди не було… Ваше здоров'я!..

Я то догадувався, що батько мені нерідний, — думав, може,