Читати книгу - "Музей покинутих секретів"

О! Чшшш! Ага! Єсть!..

Не втечеш, брат, і не дьоргайся… Окунець! Ну, нічого, на юшку пригодиться… Зараз ми його сюди, в сітку, ану подержте-но мені… Да, щоб у воді були, свіженькі, — бачте, які красавці… О! Дякую.

Да… такі, значить, діла…

А вийшло, що я й правда — байстрюк. Тільки від іншої жінки. Хто був мій батько, невідомо. Вона так і не сказала… рідна моя мати. Я її фото перший раз у п'ятдесят років побачив. Знаєте, такі фото, зняті в тюрмі, — на них людина інакше виглядає, ніж на волі… Жінки особливо. Бачили цю нашу кралю, Юлію Тимошенко — яка вона вийшла з

Лук'янівської тюрми? От десь на цій стадії вже можна фотографувати — коли вже видно, якою жінка буде на зоні. Погляд теж міняється… очі… Але все одно, можна було побачити, що красива була дівчина… Леа Ґольдман.

Лea Давидівна, по-батькові. Трохи-трохи до двадцяти трьох років не дожила… Я, тільки глянув на те фото, відразу собі сказав: Ніка цього бачити не повинна, ніколи. Не дай Бог. Особливо той профіль… Так перед очима й стоїть…

Це вона помилку зробила, звичайно, — що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що-небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати — такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців — це вам не хухри-мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, — закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки — як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра — перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…

Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли — це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію — пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що — не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, — що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по-іншому на те дивилися — фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло. Вона ж ужє була громадянка СРСР. Аґент з особливим дорученням. Її смерть була — груба службова помилка. Вона повинна була жити. Два з половиною роки, стільки інформації… Могла б вижити. Якби тільки не мовчала. Мовчати їй не можна було. Не можна було так злити… молодих мужиків…

Не дує вам, ні? Глядіть, щоб не простудилися…

Да, допитували її… Погано допитували… От мій батько — той умів допитувати! Ще в дитинстві мені періодично такі «чистки» робив — і не хочеш, а все як на духу викладеш… І за вухо так крутити вмів, по-особливому, аж присядеш… Ні, ви не подумайте, він не був якимсь там… садистом… По-своєму, думаю, він мене любив… гордився… Ну, такі були часи… такі методи… І — діяло, знаєте! Діяло…

Що я вижив, це його заслуга. Виключно. Всяке було, але знаєте, як кажуть — не та мати породила, а та, що виховала… Два місяці мені було, коли вона… коли її не стало… Навіть і двох місяців ще не було. Знаєте, яка в таких дитбудинках була смертність немовлят до року? А я от — вижив… Тільки коли він мені перший раз розказав… про матір, я вже тоді дорослий був… уже одружений… тільки тоді я зрозумів, чому він мене в органи віддав. І правильно… Добре зробив, що віддав. А то не знаю, що б зі мною було… Я ж пацаном і вішатися хотів… З петлі мене виймали… в восьмому класі…

Ви служили, Амброзійовичу? А, після університету… Лейтенант? Які війська? О, це як мій тесть, Царство йому Небесне… Ну, давайте, наливайте, чого зазря посуду держати… За службу! Хух…

Знаєте, є таке поняття… І в армії з першого дня учать — «зрозуміти службу»… Офіцер безпеки — він завжди на службі, так нас учили… його так учили. Мого батька, а він у тридцять років інвалідом став… після поранення. Своїх дітей уже мати не міг… Так що я для нього був — останнє його завдання. На все життя… Служба! Розумієте? Штрафбат на дому, тас-скать… Він же ж на фронті штрафників охороняв… до того, як у Західну його направили. Тих, хто мав — скупити кров'ю… Пам'ятаєте у Висоцького пісню? «Ведь ми ж не просто-так, ми штрафнікі, нам не пісать — счітайтє камуністам…» Хороша пісня, душевна… Ну, я для батька й був таким — штрафником. За матір свою рідну… яка померла. Втекла, значить… з кінцями. Я бачив у справі ту розписку — згоду на співпрацю. Її рукою написану. І — жодного донесення потім! Жодного. Повний провал. Два з половиною роки, це ж не жарти! За кожний такий провал хтось мусив відповідати…

Ні, ви не думайте, я не виправдовую… Я навіть не знаю, чи він те все знав… Бухалов, — чи його ввели в курс, і наскільки… Але його службу я зрозумів! Зрозумів, чому він мене так ростив… Коли мама мене, бувало, пацаном од нього ховала… коли він ременя брав, військового, з бляхою, на руку так намотував… він їй тоді кричав: ти, кричав, дура, нічого не тямиш, йому ж на користь — зліший буде!.. Виховання таке було, значить… Такі методи… Зараз це все інакше сприймається,