Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Коли поглянемо на повісті Василя Бикова з висоти пташиного польоту, звідки й облич людських не розрізнити, не те, що глибоких порухів душі, то й справді є спокуса, зробити висновок, що, скажімо, історія Зосі Норейко та Антона Голубіна з останньої повісті «Піти й не повернутися» (1978) всього-на-всього повторює історію Сотникова і Рибака. І там, і тут висота людського духу, небагатослівне усвідомлення обов'язку, природний, як саме дихання, подвиг самопожертви. І тут, і там — відступництво від совісті, моральне падіння, зрадництво, якого не можна простити. Але хіба письменник вигадав такі самоповтори, а не сама війна потурбувалася про них Кілька десятків чоловік здійснили на різних фронтах Великої Вітчизняної війни подвиг Олександра Матросова. Але хто із ревних охоронців оригінальних літературних сюжетів ризикне стверджувати, що ніби жоден із них не може стати більше героєм оповідання, повісті чи роману?.. І в ленінградців, по іменно названих у «Блокадній книзі» А. Адамовича і Д. Граніна, була одне доля, один голод на всіх. Але кожен умирав чи виживав, морально оступався чи піднімався духовно тільки як він і ніхто інший….
Інакше кажучи, у кожного на війні залишилася своя «п'ядь землі», хай найменша, але все-таки дорога нинішній пам'яті. Якби Василь Биков цього не знав, — як письменник і солдат, не читали б ми «Його батальйон» (1976) — суворої повісті «про труднощі, подвиги і кров», де, як говорить сам автор, «без будь-якої «притчоподібності» відтворено «маленький клаптик війни»[10]. Адже все, що робить у ній капітан Волошин, герої інших творів робили безліч разів: наступали й оборонялися, атакували висоти і, захопивши їх, відбивали контратаки ворога.
День за днем тривала ця «важка робота» війни. Але для тих, хто сам пройшов її фронтовими чи партизанськими дорогами, жоден день не повторював учорашнього і не був схожим на завтрашній. Тому постійна і незмінна у Василя Бикова «проблема вибору», скільки б не поставала вона перед його героями, як би гостро і до кінця не виявляла їхню людську сутність, завжди сповнена свого особливого сенсу, духовного і морального змісту.
Саме так стоїть справа з «самоповторами». Що ж до «притчоподібності», то умовна поетика притчі такою ж мірою не є стихією таланту Василя Бикова, як і стиль романтичної легенди чи балади. «Він психолог, побутописець, тверезий реаліст за самою природою обдарування», — справедливо писав критик А. Лазарев. Повертаючись у зв’язку з цим, наприклад, до «Третьої ракети», з якою Василь Биков уперше прийшов до всесоюзного читача, можна сказати: значення її полягало ще й у тому, що своїм яскравим спалахом вона освітила невичерпні художні можливості строго реалістичного побутописання війни, що грунтується на неухильно точному знанні і відображенні її фронтових або партизанських реалій. Одначе реалізм повістей Василя Бикова спирається не лише на правду побутописання, «великої достовірності» деталей. Як всеохоплюючий реалізм соціально-аналітичного, соціально-психологічного типу він уміщає в себе правду характерів і обставин, за якою з усією її однозначною, суперечливою багатоманітністю стоїть історична правда часу, що стала для письменника постійним об’єктом художнього дослідження. «Все минеться — одна правда залишиться», — про таку неподільну, цільну, єдину правду життя і мистецтва писав Василю Бикову О. Твардовський, і «Саме ті перші кілька слів підтримки і розради на все життя запали у його свідомість. Запали тому, що були «видобуті із найчуйніших глибин душі великої людини»…[11]
Проза Василя Бикова — це пам'ять про всіх і про кожного, пам'ять війни, яка в сучасному світі стала одним з передових плацдармів боротьби ідей. І немає потреби говорити про те, як необхідна нам ця пам’ять, як духовно потрібна всім взагалі і кожному зокрема саме сьогодні, коли тогочасним лейтенантам Великої Вітчизняної уже за шістдесят і в життя вступили покоління, які народилися в майже сорокаріччя, що минуло після Перемоги.
Людина, яка позбавлена історичної пам'яті, прирікає себе на духовне зубожіння, а життя тим і сильне, що зв'язок епох, поколінь, традицій у ньому нерозривний. Варто порушитися цьому зв'язкові, випасти з нього хоча б одній ланці — і життя втратить свою першооснову. Література — пам'ять народу, що цементує цей зв'язок, застерігає від небезпечного забуття уроків минулого. Тим-то й дорогі нам кращі твори сучасної «воєнної прози», що силою своїх образів та ідей вони виліковують від «моральної дистрофії» непам'яті. Називаючи поміж них повісті Василя Бикова, важко не вклонитися, услід за Ч. Айтматовим, долі за те, що вона зберегла нам письменника, «щоб він, пройшовши пекло війни, вистраждавши уповні гірке лихоліття партизанської Білорусії, сказав у повоєнній літературі своє щире, неповторне, перейняте нещадною правдою і синівським болем слово від імені всіх тих, тодішніх вісімнадцятилітніх солдатів, яким випало, мабуть, найважче — трагічна героїчна доля».
Валентин Оскоцький
Примітки
1
Мені здалося — росіянин.
(обратно) 2Бондарев Ю. Собр. соч. в 4-х томах, т. З, М., 1974, с. 436.
(обратно) 3Ці та деякі наступні свідчення автобіографічного характеру запозичені з відповідей письменника на запитання «анкети», складеної А. Адамовичем. Уривки наведено в статті А. Адамовича «Торжество людини». — «Вопросы литературы», 1973, № 5.
(обратно) 4Литература и современность. Сб. 13. М., 1975, с. 339.
(обратно)!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.