Читати книгу - "Коли курява спаде"

Управитель запропонував убити того червоного тибетця. Я погодився, адже саме він навмисне виштовхав мене до ворогів червоних китайців.

Декілька чоловік увірвалися на конях у поселення, і з туману долинули дзвінкі рушничні постріли. Я зупинив коня на високому пагорбку, аби знову кинути погляд на поселення, яке сам збудував, однак усе застилав туман, тож я не побачив його теперішнього вигляду. Знову почулися постріли й з туману вискочили декілька коней — вони не знайшли того червоного тибетця. Я підштовхнув коня й вирушив у дорогу; за спиною в мене почувся жіночий плач. То плакали жінки, які йшли за Санг'є Дролмою. Вони, схоже, не знали, що ми тікаємо, тому вбралися в яскраві святкові вбрання. З ними не було тільки моєї особистої служниці Тхарни. Санг'є Дролма сказала, що та відмовилась спускатись униз, не наважуючись розлучитись із своєю скринькою з коштовностями.

Дорога на захід спочатку йшла невеликим відрізком на південь — до гір, а там уже починала петляти гірськими долинами в західному напрямку. Гірські долини приводили нас по черзі до підніжжя вкритих снігами гір, повз які йшла дорога на захід. То був шлях паломників, однак тепер на ньому лунали безладні кроки біженців.

Ми йшли по кордону між землями Мерці й Лха Шопа, наближаючись до напруженої перестрілки, звуки якої долинали з південного сходу — очевидно, мій батько саме воював із червоними китайцями.

Коли я почув ту запеклу перестрілку, моє серце раптом зайшлося від довго стримуваних теплих родинних почуттів. Я довго вважав, що вже не люблю батька й не дуже люблю матір. Однак у ту мить раптом виявив, що все-таки люблю їх, як і раніше. Я не міг кинути їх під гарматним вогнем, а сам поїхати на захід. Тоді я залишив літописця, управителя й жінок чекати на тому місці, а сам із солдатами поїхав до замку Мерці. Коли я виїхав на перевал, то обернувся, щоб кинути погляд на білий намет і людей, які лишилися серед зеленої гірської рівнини. Жінки якраз махали нам руками. Я раптом дуже злякався, що бачу їх востаннє.

Ми їхали дорогою на схід три дні.

Загін червоних китайців уже насунувся на самий замок. У лісі біля підніжжя гори вже майорів червоний прапор, а їхні кулемети перекривали шлях до замку. Тож мені вдалося прорватися всередину тільки вночі. У замку скрізь були озброєні люди — небагато тибетців і значно більше білих китайців. По горішньому поверху ходили живі, а внизу в дворі — лежали мертві. Вони вели запеклу боротьбу вже десять днів. Я увійшов до кімнати туси і нарешті побачив батька — туси Мерці. Не видно було, щоб він постарів — хоча волосся й борода його були сиві, однак в очах світилися шалені вогники. Він схопив мене обома руками і я відчув, що в них ще є чимала сила. Я, звісно ж, дурень, і голова в мене працює не так швидко, однак протягом трьох днів, що ми їхали, в мене було достатньо часу, щоб не раз уявити собі сцену зустрічі батька з сином. Я думав, що під час зустрічі наші обличчя й серця будуть мокрі від сліз, однак я помилився. Батько дзвінким голосом сказав:

— Погляньте, хто приїхав! Мій пришелепуватий син!

Тоді я також щосили підвищив голос і сказав:

— Я приїхав забрати батька й матір!

Однак туси Мерці заявив, що він нікуди не поїде, адже він постарів і скоро помре. Він раніше думав, що йому доведеться померти зовсім незначно, але раптом йому трапилась така чудова нагода. Він сказав, що туси як людина високого походження повинен помирати пишно, тільки тоді він матиме значення. Він поплескав мене по плечу й сказав:

— Тільки от мій пришелепуватий синок так і не зможе стати туси!

«Я буду останнім туси Мерці!» — прокричав він прямо мені в обличчя.

На батьків голос прийшла мати. Вона увійшла з посмішкою на обличчі, потім рвучко ступила вперед і притисла мою голову до своїх грудей, розхитуючи її, й сказала мені на вухо:

— Я вже й не думала, що зможу побачити свого рідного синочка.

У неї все-таки потекли сльози й закапали мені на вухо, а потім потекли за комір. Вона рішуче заявила, що помре разом із туси.

Тієї ночі Визвольна армія не атакувала нас. Батько сказав, що зазвичай вони нападають, не розбираючи ні дня, ні ночі й ніколи не відпочивають.

— Ці червоні китайці — молодці, — сказав батько. — Вони, напевне ж, знають про нашу сімейну зустріч.

Відтак він запросив ще двох білих офіцерів випити разом горілки.

Туси дуже нахвалював їх і казав, що вони гарні хлопці й сміливці. Обидва сміливці також були молодці — вони запропонували скористатися часом, поки комуністи взяли передишку, й вислати з замку жінок та всіх тих, хто не хоче воювати. Однак батько сказав, що коли ці люди вийдуть за межі замку, їх зметуть кулеметами. Тоді ми продовжили пити. То була темна ніч. Червоні китайці запалили вдалині велику ватру, і язики її полум'я яскраво палахкотіли вдалині, мов їхній прапор уночі. Коли я вийшов подивитись на ту ватру,