Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

Свідомість того, що наступ провалився, не полишала мене й серед диму та гамору в барі Чікоте і стала ще дошкульніша, коли, проштовхавшись до стойки, я взяв першу склянку. КоАи все довкола йде гаразд і тільки тобі кепсько, питво може піднести настрій. Та коли кругом справді погано, а в тебе уса гаразд, від нього тільки гостріше усвідомлюєш це. Того вечора у Чікоте було так повно, аж доводилось орудувати ліктями, щоб піднести склянку до рота. І тільки-но я добряче потяг з неї, як хтось штурхонув мене так, що із склянки вихлюпнулось трохи віскі з содовою. Я сердито озирнувся, і чоловік, який мене штовхнув, засміявся.

— Здоров, Мармизо, — мовив він.

— Здоров, Цапе.

— Ходім пошукаємо столика, — сказав він. — Ну ти ж і визвірився, коли я стусонув тебе.

— Звідки ти взявся? — спитав я. Його шкіряна куртка була брудна й засмальцьована, очі глибоко запалі, обличчя неголене. При боці в нього висів великий автоматичний кольт, який за мого перебування там мав уже трьох інших власників і до якого всі ми завжди шукали патронів. Чоловік був дуже високий на зріст, на його потемнілому від диму обличчі видніли сліди мастила. Він не знімав з голови шкіряного шолома з масивним, підбитим повстю шкіряним гребенем і таким самим закрайком. — Звідки ти взявся?

— З Каса-дель-Кампо, — сказав, наче проспівав, він, блазнюючи. Колись так викликав пожильців хлопчисько-посильний в одному нью-орлеанському готелі, і ми й досі жартома наслідували проміж себе цю його манеру.

— Онде звільнився столик, — мовив я, помітивши, що двоє солдатів з дівчатами підвелися, збираючись іти. — Ходім сядемо.

Ми сіли за той столик посеред бару, і він підняв свою склянку. Я побачив, що руки в нього у мастилі, а обидва великі пальці графітно-чорні зсередини від кулеметних гашеток. Рука, що тримала склянку, тремтіла.

— Ти поглянь на них. — Він простяг і другу руку. Вона теж тремтіла. — Обидві до пари, — тим самим блазенським виспівом промовив він. Тоді серйозно спитав: — Ти був там сьогодні?

— Ми ж знімаємо фільм.

— Добре виходить?

— Та не дуже.

— А нас бачив?

— Де?

— В атаці перед фермою. О третій двадцять п'ять.

— Еге ж, бачив.

— Сподобалось?

— Аж ніяк.

— От і мені так само, — сказав він. — Слухай, це ж чисте божевілля. Як можна атакувати в лоб такі позиції? Хто це в біса придумав?

— Один сучий син, якого звуть Дарго Кабальєро, — озвався низенький чоловік в окулярах з грубими скельцями, що вже сидів за тим столиком, коли ми підійшли. — Тільки-но йому дали разочок глянути в польовий бінокль, як він став генералом. Сьогоднішня атака — це його шедевральна вигадка.

Ми обидва подивилися на нього. Тоді Ел Вегнер, танкіст, поглянув на мене і звів рештки своїх геть обгорілих брів. Низенький чоловік усміхнувся до нас.

— Якщо хто-небудь тут розуміє по-англійському, вас, товаришу, вільно можуть розстріляти, — сказав йому Ел.

— Ні,— відказав той. — Не мене, а Ларго Кабальєро. От його таки треба б розстріляти.

— Слухайте, товаришу, — знов озвався Ел. — Говорили б ви трохи тихіше. А то хтось почує і подумає, що й ми у згоді з вами.

— Я знаю, що кажу, — відповів той коротун в окулярах з грубими скельцями.

Я пильно подивився на нього. Скидалось на те, що він справді знає.

— Усе одно не завжди годиться казати все, що знаєш, — мовив я. — Вип'єте з нами?

— Авжеж, — сказав він. — І говорити з вами можна. Я ж вас знаю. Ви чоловік надійний.

— Та не так щоб дуже, — заперечив я. — До того ж ми в барі, серед людей.

— А в барі саме й місце розмовляти про таємні речі. Тут однаково ніхто нічого не почує. Ви з якої частини, товаришу?

— У мене кілька танків за вісім хвилин ходи звідси, — відповів йому Ел. — На сьогодні ми відвоювались, і я маю вільний вечір.

— Чого ж ти не помився? — запитав я.

— Так і думаю зробити, — відказав Ел. — У тебе в номері. Коли підемо звідси. Технічне мило маєш?

— Ні.

— Ні то й ні,— сказав Ел. — У мене в кишені є невеликий шматочок, приберіг для такої нагоди.

Коротун в окулярах з грубими скельцями пильно придивлявся до Ела.

— Ви, товаришу, в партії? — спитав він.

— Авжеж, — відповів Ел.

— Бо я знаю, що ось товариш Генрі — ні,— сказав коротун.

— Тоді я б йому не довіряв, — сказав Ел. — Я сам йому не довіряю.

— Паршивець ти, — мовив я. — Може, ходімо вже?

— Ні,— сказав Ел. — Мені доконче треба ще випити.

— Про товариша Генрі я все знаю, — провадив далі коротун. — Та краще я розповім вам ще дещо про Ларго Кабальєро.

— А чи треба воно нам? — спитав Ел. — Не забувайте, що я в Народній армії. Ви ж не хочете підірвати мій бойовий дух?

— Знаєте, у нього так запаморочилось у голові, що він став наче божевільний. Він тепер і прем'єр-міністр, і військовий міністр, і ніхто йому й слова не скажи. А він же, власне, всього-на-всього чесний профспілковий лідер, щось середнє між покійним Семом Гомперсом і Джоном Л. Льюїсом, та й досі ним був би, коли б не той Аракістайн.

— Не гарячкуйте, — спинив його Ел. — Я за вами не встигаю.

— Так-так, це Аракістайн його винайшов. Той самий Аракістайн, що нині послом у Парижі. Саме він його звеличив. Назвав іспанським Леніним, і цей бідолаха почав із шкури пнутися, щоб виправдати таку честь, а хтось ще взяв та й дав йому глянути в польовий бінокль, отож він і уявив із себе Клаузевіца.

— Ви вже казали про це, — холодно зауважив Ел. — А які підстави?

— Та от, три дні тому він виступав на засіданні кабінету з військових питань. Говорилося якраз про те, про що оце й ми з вами говоримо, і Хесус Ернандес просто задля сміху спитав його, яка різниця між тактикою і стратегією. То знаєте, що відповів старий блазень?

— Ні,— відказав Ел.

Я бачив, що цей новоявлений товариш починає діяти йому на нерви.

— Він сказав: «Тактика — це коли ми атакуємо ворога з фронту, а стратегія — коли обходимо його з флангів». Неабищо, правда?

— Вам би, товаришу, вже додому, — мовив до нього Ел. — А то ваш бойовий дух зовсім занепадає.

— Та ми позбудемось цього Ларго Кабальєро, — не вгавав коротун. — Одразу ж після наступу й позбудемось.