Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Гаразд, товаришу, — сказав Ел. — Та мені все-таки завтра в атаку.

— Он як, ви знову будете атакувати?

— Слухайте, товаришу. Ви можете плести все, що хочете, бо воно й цікаво послухати, та й я досить бачив, щоб відрізнити зерно від полови. Але ні про що мене не питайте, зрозуміло? Бо вскочите у халепу.

— Та я ж спитав про вас особисто. І в гадці не мав щось вивідати.

— Ми, товаришу, надто мало знаємо один одного, щоб питати про особисте, — сказав Ел. — І чом би вам не пересісти до іншого столика, щоб ми з товаришем Генрі могли побалакати? Мені треба його про дещо спитати.

— Баїисі, товаришу, — мовив коротун, підводячись. — Поговоримо колись іншим разом.

— Атож, — сказав Ел. — Іншим разом.

Ми спостерігали, як він переходить до іншого столика. Він вибачився, солдати біля столика посунулись, даючи йому місце, і ми побачили, що він одразу ж заговорив до них. Усі вони слухали його з видимим інтересом.

— Що ти скажеш про цього недоростка? — спитав Ел.

— Та навіть не знаю.

— Я теж не знаю, — сказав Ел. — Але щодо нашого наступу він усе правильно розважив. — Ел підніс склянку до рота й показав мені руку. — Бачиш? Тепер не тремтить. І я зовсім не п'яний. Ніколи не напиваюся перед атакою.

— Як воно сьогодні було?

— Ти ж бачив. Як було дивитися збоку?

— Жахливо.

— Отож-бо. Саме те слово. Жахливо. Мабуть, він тепер застосовує і стратегію, і тактику воднораз, бо ми атакуємо і в лоб, і з обох флангів. А як там справи у інших?

— Дюран захопив новий іподром. Ми ще дужче затисли їх у коридорі, що виходить до Університетського містечка. Перетнули дорогу на Корунью. А от біля Серро-де-Агілар від учорашнього ранку ніяк не зрушимо з місця. Сьогодні теж нічого не вийшло. Кажуть, Дюран втратив більш як половину своєї бригади. А що у вас?

— Завтра знову спробуємо захопити ту ферму й церковку. Головний об'єкт — церковка, ота, що на гребені горба, вони звуть її скитом. Весь схил порізаний виярками і прострілюється щонайменше з трьох кулеметних позицій. Вони там глибоко окопалися, все як треба. У нас замало артилерії, щоб по-справжньому притиснути їх до землі, і зовсім немає важких гармат, щоб вибити їх звідти. А вони поставили протитанкові в тих трьох будинках та ще батарею біля церкви. Буде нам хіба ж такий погром.

— На коли призначено атаку?

— Не питай. Я не маю права сказати.

— Я до того, що нам треба знімати, — пояснив я. — Гроші з фільму всі підуть на санітарні машини. Ми вже зняли контратаку Дванадцятої бригади біля Аргандського мосту. І атаку тієї ж таки Дванадцятої минулого тижня під Пінгарроном. Там вийшли непогані кадри з танками.

— Від танків там не було ніякої користі,— зауважив Ел.

— Я знаю, — сказав я, — але зняли ми їх дуже добре. То ял щодо завтра?

— Вирушайте зранку й чекайте, — сказав він. — Не надто рано.

— Як ти себе почуваєш?

— Стомився як собака, — відповів він. — І голова болить страшенно. А так куди краще. Давай вихилимо ще по одній, а тоді підемо до тебе, і я помиюсь у ванні.

— Мабуть, спершу треба попоїсти.

— Не можу я їсти такий брудний. Коли хочеш, займи місця у «Гран-Віа», а я помиюся і прийду туди.

— Підемо разом.

— Ні. Краще ти займи місця, а я підійду. — Він похилив голову на столик. — Ну й болить же, клята. Це від гуркоту в тих домовинах. Я його вже наче й не чую, а на вуха все одно діє.

— А може, тобі треба поспати?

— Ні. Краще я побуду з тобою, а посплю вже там, коли повернуся. Не хочу двічі прокидатися.

— Тебе що — страхіття мучать?

— Та ні,— відказав він. — Зі мною все гаразд. Слухай, Генку, я не хочу верзти казна-чого, але здається мені, що завтра мене уб'ють.

Я тричі торкнувся пальцями стільниці.

— Кожному так здається. Мені самому скільки разів здавалося.

— Ні,— заперечив він. — Зі мною такого не бувало. Але те, що ми маємо робити завтра, — чистісіньке безглуздя. Я навіть не знаю, чи зможу підняти людей. Якщо вони не схочуть іти, їх нічим не зрушиш. Можна потім розстріляти їх. Але напочатку як не схочуть, то нізащо не підуть. Навіть якщо стрілятимеш їх — однаково не підуть.

— Може, так буде й краще.

— Ні. На завтра нам дали добру піхоту. Ці попруть хоч би там що. Не так, як оті бісові страхополохи першого дня.

— То, може, все ще буде гаразд.

— Ні,— сказав він. — Гаразд не буде. Але я зроблю все, що зможу. Я таки зрушу їх з місця і виведу туди, звідки назад повернути важко, хіба що поодинці. Можливо, на це їх ще вистачить. Я там маю трьох хлопців, на яких цілком можу звіритись. Якщо тільки котрогось із них не виб'є з гри на самому початку.

— Що ж то за хлопці?

— Один — здоровило грек із Чікаго, той куди хочеш попре. Такий уже вродився. А другий — француз, марселець, у нього ліве плече в гіпсі і дві рани ще не загоїлись, але він відпросився на цей наступ із госпіталю, що в «Палас-Отелі», і його доводиться прив'язувати ременями до сидіння, то я навіть не уявляю собі, як він усе це витримує. Тобто як веде машину, розумієш? Просто серце кров'ю обливається. Раніше він працював на таксі.— Ел замовк. — Щось я розбазікався. Ти зупиняй мене.

— А третій хто? — спитав я.

— Третій? Хіба я казав про трьох?

— Авжеж.

— А, так, — мовив він. — То це ж я сам.

— Ну, а решта як?

— Решта — просто водії-механіки, але ніякі ще не солдати. Вони не можуть збагнути, що тут діється. А до того ж усі бояться смерті. Скільки я вже намагався допомогти їм перебороти цей страх, — провадив він. — Але перед кожною атакою він знов і знов на них насуває. Коли бачиш їх у шоломах біля машини, вони танкісти як танкісти. Сідають у машини — теж танкісти. Та досить їм зачинити за собою люки — і кінець. Немає ніяких танкістів. А підготувати нових і досі не було часу.

— То ти думаєш іти митися?

— Посидьмо ще трохи, — відказав він. — Тут приємно сидіти.

— І чудно, як подумаєш, що в кінці вулиці уже фронт і можна піти туди пішки, а потім повернутися сюди.

— А потім знов туди, — докинув Ел.

— Чи не познайомити тебе з якоюсь дівчиною? У «Флоріді» є дві американки. Газетні кореспондентки.