Читати книгу - "Свобода"

звик до свого успіху, бо згадував без зніяковілості чи виправдань, що він написав дещо авангардне для Бруклінської музичної академії, та що його теперішня подруга, очевидно якась відома режисерка документальних фільмів, познайомила його з багатьма режисерами артхаусного кіно, палким шанувальником якого завжди був Волтер, та що в розробці у них є кілька прибуткових проектів. Перед тим як змінити тему розмови на Волтера, Петті дозволила собі маленький докір за те, яким задоволеним здавався Річард, та інший докір за його впливову подругу.

— Ти з ним взагалі не спілкуєшся? — спитав Річард.

— Ні, — відповіла вона, — це наче якась казка. Ми не розмовляли, відколи я поїхала з Вашингтона: За шість років ані слова. Мені про нього тільки діти розповідають.

— Мабуть, тобі варто йому подзвонити?

— Я не можу, Річарде. Я проґавила свій шанс шість років тому, а тепер, гадаю, він хоче, щоб йому дали спокій. Він живе в будинку біля озера і працює в комітеті з охорони природи. Якби він хотів поговорити, то завжди міг би мені подзвонити.

— А якщо він так само про тебе думає?

Вона похитала головою.

— Гадаю, всі знають, що він страждав більше за мене. Не думаю, що хтось є такий жорстокий, що впевнений, ніби то його клопіт мені дзвонити. До того ж я вже так багато разів казала Джесі, що хотіла б із ним знову побачитись. Я була б дуже здивована, якби вона цього, йому не сказала, — її хлібом не годуй, дай врятувати ситуацію. Тому, очевидно, йому досі болить. Він і досі злий та ненавидить тебе і мене. Та хто насправді його може в цьому звинуватити?

— Мабуть, я, — припустив Річард. — Пам’ятаєш, як він оголосив мені бойкот у коледжі? То було лайно. Це погано для його душі. Це та його риса, з якою я ніколи не міг змиритися.

— Тоді, може, це тобі треба йому зателефонувати?

— Ні. — Він засміявся. — Я, нарешті, знайшов час зробити йому невеличкий подарунок — через кілька місяців побачиш, якщо будеш слідкувати за подіями. Невеличкий дружній оклик крізь час. Та я ніколи не мав бажання вибачатись. На відміну від тебе.

— На відміну від мене?

Та він уже просив у офіціантки рахунок.

— Ти вмієш розповідати історії, — нагадав він. — Чому б не розповісти йому одну історію?

Озеро округу Кентербридж

Домашня кішка може загинути надворі з низки причин, включаючи зуби койотів чи колеса автомобіля, але коли улюблений кіт Боббі родини Гоффбауерів одного червневого вечора не повернувся додому, а слідів його, незважаючи на численні вигукування його імені, обшук усієї території району Кентербридж, прогулянки дорогою штату та розклеювання ксерокопій фотокарток Боббі на всіх деревах в окрузі, відшукати так і не вдалося, всі мешканці Кентербридж-корт зійшлися на думці, що нещасного кота вбив Волтер Берґланд.

Мікрорайон Кентербридж-естейтс — територія новозабудови, де розміщені дванадцять просторих будинків у сучасному стилі, з кількома ванними кімнатами в кожному, і розташований він на південному заході берега невеликої калюжі, яка зараз офіційно носить горде ім’я Озера Кентербридж-естейтс. Хоча поблизу озера взагалі нічого не було, фінансова система держави останнім часом безкоштовно роздає гроші всім бажаючим, і побудова мікрорайону, а також розширення і брукування дороги, що веде туди, миттєво спричинили бурхливий розвиток місцевої економіки, яка до того перебувала в стагнації. Низькі відсоткові ставки також надали змогу пенсіонерам із міст-близнюків і молодим місцевим родинам, включаючи Гоффбауерів, придбати собі будинок мрії. Коли восени 2007 року вони почали заселятися, вулиця все ще справляла враження недоробленої. Територія спереду й позаду будинків була нерівною і вкритою пожовклою травою, по ній були розкидані непіддатливі льодові брили, а ті берізки, які встояли, нагадували дитячий проект тераріуму, зроблений нашвидкуруч. Автівки нового мікрорайону, зрозуміло, скупчувались у лісі й кущах на території Берґландів, де жили птахи. І Волтер, ще до того як заселили останній дім у районі, сам обійшов усі будинки і попросив мешканців тримати свої машини на власному подвір’ї.

Волтер справляв враження доброго мешканця Міннесоти і достатньо ввічливої людини, але було щось таке у його поведінці — чи то дрижання голосу, властиве політикам, чи то сива щетина на щоках, властива фанатикам, — що родини Кентербридж-корт його не послухали. Волтер жив на самоті в низенькій дачі, що стояла трохи осторонь, і хоча цим родинам було набагато приємніше дивитися на його мальовничу власність по той бік озера, ніж йому — кидати погляд на їхні пусті подвір’я, і хоча деякі з них таки усвідомлювали, скільки шуму спричинило будівництво їхнього житла — нікому не подобається відчувати себе незваним гостем у чиїйсь ідилії. Врешті-решт, вони витратили купу грошей; вони мали повне право тут мешкати. І справді: податок на нерухомість, який вони всі разом сплачували, у кілька разів перевищував податок, який сплачував Волтер, і до того ж більшість із них були вимушені сплачувати все більші й більші відсоткові виплати за іпотеку і тому жили в режимі економії, а іноді — ще й намагалися відкладати гроші на освіту дітям. І коли Волтер, у якого, вочевидь, таких проблем не було, прийшов до них зі скаргою на їхніх котів, у них склалося враження, що вони розуміють його занепокоєння стосовно птахів набагато краще, ніж він — те, яким найвитонченішим привілеєм є можливість непокоїтися за них. Особливо обурювалася Лінда Гоффбауер, євангелістка і найбільш обізнана у політиці особа на вулиці.

— Отже, Боббі вбиває птахів, — сказала вона Волтеру. — То й що?

— Оправа в тому, — зазначив Волтер, — що маленькі коти не є споконвічними мешканцями Північної Америки, і тому місцеві птахи так і не розвинули жодних захисних засобів проти цих хижаків. Це зовсім не чесний бій.

— Коти вбивають птахів, — знизала плечима Лінда. — Вони завжди так роблять, це в їхній природі.

— Так, але коти є видом, характерним для Старого Світу, — не здавався Волтер. — І до нашої природи вони не належать. Їх би тут взагалі не було, коли б ми їх не завезли. Ось у чому проблема.

— Якщо чесно, — зізналася Лінда, — то все, чого я у даному випадку хочу, — щоб мої діти навчилися піклуватися про домашнього улюбленця і відповідати за нього. Чи ви хочете сказати мені, що вони не мають на це права?

— Ну що ви, звісно ні, —