Читати книгу - "Талiсман"

не вони самі — до Джека промовляв сам готель. — Ти хвилюєшся через Слоута, поганих Во́вків, почвар, схожих на цапів, баскетбольних тренерів, які насправді зовсім не баскетбольні тренери; ти хвилюєшся про зброю, пластикову вибухівку і магічні ключі. А ми тут зовсім не хвилюємося через це все. Це все не стосується нас. Морґан Слоут — не більше ніж маленька метушлива мураха. Йому лишилося тільки двадцять років життя, а це для нас навіть менше, ніж проміжок між двома вдихами. Ми в Чорному Готелі дбаємо лише про Талісман —осердя всіх можливих світів. Ти прийшов як злодій украсти в нас те, що належить нам, тож кажемо тобі ще раз: у нас є й інші засоби впоратися з такими шраними жлодіями, як ти. І якщо ти наполягатимеш, то дізнаєшся, які вони — на собі дізнаєшся».

4

Джек прочинив одну стулку дверей, а потім другу. Шарніри неприємно заскрипіли, ніби вони вперше за багато-багато років знову проїхалися пазами.

За дверима розташувався темний передпокій. «Це буде вестибюль, — подумав Джек. — А тоді, якщо це місце і справді таке, як “Альгамбра”, я маю піднятися на один просвіт головними сходами».

На другому поверсі буде велика банкетна зала. І саме у великій банкетній залі він знайде те, за чим прийшов.

Джек озирнувся, побачив, що Річард не ворухнувся, і зайшов у передпокій, зачинивши за собою двері. Він повільно рушив уздовж коридору. Пошарпані і брудні кросівки рипіли на зогнилому килимі. Трохи далі Джек бачив ще одні двостулкові двері, на яких були намальовані пташки. Поруч розташовувалися кілька конференц-залів. Була тут і зала «Золотий штат», навпроти неї — «Золотошукач». На п’ять кроків ближче до двостулкових дверей із птахами — зала «Мендосіно» (на нижній панелі розламаних дверей з червоного дерева був напис: «ТВОЯ МАТІР ПОМИРАЛА З КРИКАМИ!»). Далі по коридору — неможливо далеко! — бовваніло водянисте світло. Вестибюль.

Дзень.

Джек швидко озирнувся і побачив відблиск руху в одному із загострених дверних прорізів у кам’яному проміжку коридору…

(?камені?) (?загострені дверні отвори?)

Джек тривожно моргнув. Стіни коридору оздоблювали панелі з темного червоного дерева, що вже починало гнити через океанічну вологу. Жодного каменю. І двері, що вели в зали «Золотий штат», «Золотошукач» і «Мендосіно», були просто дверима — прямокутниками, без жодних паль. І все ж на якусь мить він побачив просвітки, як у змінених кафедральних арках. Ці просвітки зачиняли ворота, що опускалися, — їх можна опустити чи підняти, повертаючи барабан. Ворота, що опускаються, з голодними металевими зубцями внизу. Коли ворота опускалися, щоб зачинити вхід, зубці застромлювалися чітко в діри у підлозі.

Жодних кам’яних аркад, Джекі. Сам дивися. Просто дверні отвори. Ти бачив такі ворота, що опускаються, у лондонському Тауері на екскурсії з мамою і дядьком Томмі три роки тому. Ти просто трохи нервуєш, ось і все…

Але відчуття внизу живота було безпомильним.

Вони ж і справді були там. Я перенісся — на хвильку я побував на Територіях.

Дзень.

Джек повернувся в інший бік. Піт стікав щоками і чолом, волосся настовбурчилося на потилиці. Він знову побачив це — якийсь металевий спалах у мóроці однієї з кімнат. Він бачив великі камені — чорні, наче гріх. Їхню шорстку поверхню огортав зелений мох. Бридкі пухкі жуки-альбіноси повзали туди-сюди крізь великі пори в прогнилому цементному розчині між камінням. Порожні тримачі стояли на відстані п’ятнадцяти-двадцяти футів один від одного. Смолоскипи, які підтримували ті канделябри, зникли давним-давно.

Дзень.

Цього разу він навіть не моргав. Світ поплив у нього перед очима, хитаючись, ніби річ, яку ти бачиш крізь потік чистої води. Стіни знову стали почорнілим червоним деревом замість кам’яних блоків. І двері стали дверима, а не заґратованими металевими воротами, що опускаються. Два світи, розділені мембраною, що не товща за шовкову жіночу панчоху, почали переплітатися.

А ще, невиразно збагнув Джек, його Джейсонівська частина почала переплітатися з Джековою — і всередині них обох з’являлася якась третя особистість.

Я точно не знаю, що це за комбінація, але сподіваюся, що вона сильна — бо за тими дверима щось є… за всіма ними.

Джек і далі скрадався коридором у напрямку вестибюля.

Дзень.

Цього разу світи не змінилися місцями. Міцні двері залишилися міцними дверима, і Джек не побачив жодного руху.

Але просто за ними, просто за ними…

Тепер він щось почув за розфарбованими двостулковими дверима — у небі над зображеним болотом написано слова БАР «ЧАПЛЯ». Так звучить щойно запущений великий іржавий механізм. Джек похитнувся в напрямку

(Джейсон похитнувся в напрямку)

тих дверей, що відчинялися,

(тих воріт, що підіймалися),

поклав руку в

(кошіль),

кишеню

(який носив на поясі свого камзола),

своїх джинсів і стиснув медіатор, який йому ще давно дав Спіді.

(і стиснув акулячий зуб).

Він чекав на те, що вийде з бару «Чапля», і стіни готелю невиразно шепотіли: «Ми маємо засоби, щоби впоратися зі шраними жлодіями на кшталт тебе. Ти мав піти, доки мав час…

…тому що зараз, хлопчику, твій час вичерпано».

5

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Гучний, незграбний металевий звук. Було в ньому щось нелюдське і невблаганне, чого Джек боявся більше, ніж усіх людських звуків на світі. Щось рухалося і човгало вперед у повільному, ідіотському ритмі.

Дзень… БУХ!

Дзень… БУХ!

Далі — довга пауза. Джек чекав, притиснувшись до дальньої стіни за кілька футів від розфарбованих дверей. Його нерви так напружилися, що, здавалося, дзвеніли. Тривалий час нічого не відбувалося. Джек уже почав сподіватися, що дзенькіт упав крізь якийсь люк між вимірами у світ, з якого прийшов. Хлопчик відчував, як його спина починає боліти від нерухомої і напруженої пози. Він згорбився.

А тоді пролунав тріск і удар, і велетенський броньований кулак із вмонтованими дводюймовими шипами, що висувалися з фаланг, пройшов крізь облущене блакитне небо, зображене на дверях. Важко дихаючи, Джек знову втиснувся у стіну. А тоді безпорадно перенісся на Території.

6

З того боку дверей, що опускаються, стояла фігура в чорному іржавому обладунку. Її циліндричний шолом розрізав лише чорний горизонтальний просвіт для очей завширшки з дюйм, не більше. Шолом увінчував цвілий червоний плюмаж — білі жуки повзали по ньому туди-сюди. Джейсон бачив, що вони були такими самими, як і ті, що вилазили зі стін Альберта Пузиря, а тоді повзали по Школі Тайєра. Шолом мав кільчастий койф, що спадав на іржаві плечі лицаря, мов дамська шаль. Плечі і передпліччя захищали важкі сталеві нарукавники, які на