Читати книгу - "Сповідь відьом"

— От і кінець, — зітхнула Бріджет. Моя бабуся заспокійливо поклала руку їй на плече.

— Це сережка. — Її вишукана золота поверхня спіймала світло, і в його відблиску на її кінці показалася величезна перлина у вигляді сльози.

— Якого це біса одна з сережок моєї матері потрапила до ляльки Бріджет Бішоп? — спитав Метью, аж посірівши від гніву.

— А чи не знаходилися сережки твоєї матері там же, де й статуетка тієї давно минулої ночі? — спитала Міріам. І сережка, і шахова фігурка були старішими за ляльку, старішими за будинок Бішопів.

Метью на мить замислився, а потім кивнув.

— Так. Тобі вистачить тижня, щоб підготуватися? — поквапливо спитав мене він.

— Не знаю.

— Ясна річ, ви встигнете і будете готові, — проспівала Софі, поглянувши на свій живіт. — Вона все для тебе зробить, як слід, моя маленька відьмочко. Ви будете її хрещеною матір’ю. Моїй донечці це сподобається.

— Враховуючи ненароджене дитинча і не враховуючи привидів, у цій кімнаті нас дев’ятеро, — сказав Маркус оманливо невимушеним тоном, нагадавши мені Метью в ті хвилини, коли він опинявся в напруженій ситуації.

— Чотири відьми, три вампіри і два демони, — замріяно мовила Софі, досі тримаючи руки на животі. — Але нам не вистачає одного демона, щоб ми мали статус конвентикля. А оскільки Метью з Діаною збираються податися геть, нам знадобиться ще один вампір. Мати Метью і досі жива?

— Вона вже втомилася, — сказав Натаніель виправдувуючись і ще міцніше обхопив дружину за плечі. — І тому їй важко зосередитися.

— Що ти сказала? — спитала Емілі в Софі, щосили намагаючись говорити спокійно.

Замріяність вмить злетіла з очей Софі.

— Я сказала — конвентикль, тобто таємні сектантські збори. Саме так у давнину називалися зібрання незгодних. Не вірите — спитайте у них, — кивнула вона на Маркуса та Метью.

— Я ж говорила тобі, що справа не в Бішопах чи де Клермонах, — заторохтіла Ем, звертаючись до Сари. — Справа навіть не в Метью та Діані — будуть вони разом чи ні. Ось як ми тепер боротимемося з Конгрегацією: не як окремі родини, а як… Нумо, нагадай мені, Софі?

— Конвентикль, — підказала Міріам, трохи привставши. — Мені завжди подобалося це слово. Таке елегантно-зловісне… — І вона з самовдоволеною посмішкою всілася на місце.

Метью повернувся до Натаніеля.

— Що ж, здається, твоя мати мала рацію. Ваше місце тут, з нами.

— Ясна річ, їхнє місце тут, — коротко кинула Сара. — Ваша спальня вже готова, Натаніелю. Вона — нагорі, другі двері праворуч.

— Дякую, — обережно відповів Натаніель, але в його голосі бриніло полегшення, хоча він і досі зиркав на Метью з декотрою підозрою та недовірою.

— Мене звуть Маркус, — сказав син Метью, простягаючи руку демону. Натаніель міцно потиснув її, майже не помітивши дивовижної прохолодності плоті вампіра.

— От бачиш? Я ж казала, що не треба бронювати місця в тому готелі, любий, — звернулася Софі до чоловіка з блаженною усмішкою. А потім, розшукавши поглядом у натовпі Емілі, спитала: — А печиво у вас іще є?

Розділ 40

Кілька днів по тому Софі сиділа біля стола в кухні з кількома гарбузами та ножем, коли ми з Метью повернулися з прогулянки.

— Ну, як вам ось це? — спитала вона, повернувши до нас один гарбуз. Як і всі геловінські гарбузи, він мав очі-отвори, вигнуті брови та роззявлений рот, але Софі перетворила ці традиційні риси в дещо дивовижне. Від гарбузового рота тягнулися довгі зморшки, лоб теж був насуплений, через що очі видавалися химерними й ексцентричними. Загальне враження гарбуз складав досить лячне.

— Гарнюній! — резюмував Метью, захоплено поглянувши на витвір Софі.

Вона нахилила голову і критично обдивилася результат своєї роботи.

— Я не впевнена, що очі такі, як треба.

Я розсміялася.

— Він має очі, і це вже добре. Інколи Сара не завдає собі клопоту і просто робить у гарбузі три дірки за допомогою викрутки — і вважає, що справу зроблено.

— На Геловін у відьом багато роботи, тому ми не завжди маємо час на дрібниці, — відказала Сара, виходячи з комірчини, щоб оглянути роботу Софі. І схвально кивнула. — Але цього року нам заздритимуть всі сусіди.

Софі сором’язливо всміхнулася і підтягнула до себе ще один гарбуз.

— Наступного я зроблю не таким лячним. Ми ж не хочемо, щоб плакали малі діти, правда?

До Геловіну лишалося менше тижня, і Сара з Емілі розвинули бурхливу діяльність, готуючись до щорічного осіннього банкету Медісонського клану. На ньому буде багато їжі, а спиртне литиметься рікою — особливо знаменитий пунш від Емілі, якій треба віддати належне за те, що її напій завжди мав витримку не менше року. Там буде вдосталь суто відьмацьких магічних штучок, щоб зацікавити натоптаних солодощами малюків і тримати їх подалі від вогнища після того, як вони вдосталь награються в традиційну геловінську гру «пригости, бо пожалкуєш». Виловлювати яблука з води ротом набагато цікавіше, коли те яблуко ще й із заклинанням.

Тітки натякнули, що можуть скасувати свої плани, та Метью тільки головою похитав.

— Усі в містечку здивуються, якщо ви не прийдете. Це буде звичайнісінький Геловін.

Але всі ми мали сумніви, бо зрештою не лише Сара та Емілі з нетерпінням лічили дні до Геловіну.

Минулого вечора Метью виклав план, згідно з яким всі мешканці будинку покидатимуть його поступово, починаючи з Натаніеля та Софі, й закінчуючи Маркусом та Міріам. На його думку, так буде менш підозріло — і його думка обговоренню не підлягала.

Коли Метью скінчив свою заяву, Маркус та Натаніель обмінялися довгими поглядами. Цей обмін скінчився тим, що демон похитав головою і стиснув губи, а молодший вампір мовчки втупився в стіл, і тільки щока, що конвульсивно смикнулася, видала його емоції.

— Але хто ж солодощі роздаватиме? — спитала Емілі.

Метью ненадовго замислився.

— Ми з Діаною.

Коли розмова завершилася, і ми почали розходитися кожен до себе, Натаніель і Маркус прожогом кинулися з кімнати, вскочили до авто Маркуса і рвонули геть під’їзною алеєю.

— Припини повчати їх і казати, що їм слід робити, — з докором сказала я Метью, коли він приєднався до мене на порозі парадного входу, спостерігаючи, як молодики від’їжджають. — Вони вже дорослі. Натаніель одружений і скоро матиме дитину.

— Якщо залишити їх напризволяще, то завтра на нашому ґанку буде ціла армія вампірів.

— Наступного тижня тебе тут не буде, і вже ніхто ними не помикатиме, — нагадала я йому, дивлячись услід заднім ліхтарям авто. — Твій син залишиться тут старшим.

— Саме це мене й непокоїть.

Насправді ж