Читати книгу - "Війна і мир 1-2"

— І я знаю, що вона побачить; вона й торік бачила.

Хвилин зо три всі мовчали. «Неодмінно!;.» — прошепотіла Наташа і не закінчила… Раптом Соня відсунула те дзеркало, що вона тримала, і затулила очі рукою.

— Ой, Наташо! — сказала вона.

— Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, притримуючи дзеркало.

Соня нічого не бачила, вона тільки-но хотіла закліпати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала «неодмінно»… Їй не хотілось обманути ні Дуняшу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і внаслідок чого у неї вирвався крик, коли вона затулила очі рукою.

— Його бачила? — спитала Наташа, хапаючи її за руку.

— Його. Стривай… я… бачила його, — мимоволі сказала Соня, ще не знаючи, кого розуміла Наташа під словом його: його — Миколу чи його — Андрія.

«Але чому ж мені не сказати, що я бачила? Бачать же інші! І хто ж може викрити мене в тому, що я бачила чи не бачила?» — майнуло у Соні в голові.

— Так, я його бачила, — сказала вона.

— Як же? Як же? Стоїть чи лежить?

— Ні, я бачила… То нічого не було, раптом бачу, він лежить.

— Андрій лежить? Він хворий? — злякано застиглим поглядом дивлячись на подругу, питала Наташа.

— Ні, навпаки, навпаки — веселе обличчя, і він обернувся до мене, — і в ту хвилину, як вона говорила, їй самій здавалося, що вона бачила те, про що говорила.

— Ну, а потім, Соню?

— Тут я не розібрала, щось синє і червоне…

— Соню! коли він повернеться? Коли я побачу його! Боже мій! як я боюсь за нього і за себе, і за все мені страшно… — заговорила Наташа і, зовсім не відповідаючи на Сонині слова утіхи, лягла в ліжко і довго після того, як погасили свічки, з розплющеними очима нерухомо лежала на постелі й дивилася на морозяне місячне сяйво крізь замерзлі вікна.

XIII

Скоро по святах Микола сказав матері про свою любов до Соні і про твердий намір одружитися з нею. Графиня, яка давно помічала те, що відбувалося між Сонею та Миколою і чекала цієї розмови, мовчки вислухала його слова і сказала синові, що він може одружуватися з ким хоче, але що ні вона, ні батько не дадуть йому благословення на такий шлюб. Вперше Микола відчув, що мати незадоволена з нього, що, незважаючи на всю свою любов до нього, вона не поступиться йому. Вона холодно і не дивлячись на сина, послала за чоловіком; і, коли він прийшов, графиня хотіла коротко і холодно в присутності Миколи повідомити його, в чому річ, але не витримала: заплакала сльозами досади і вийшла з кімнати. Старий граф став нерішуче дорікати Миколі і просити його відмовитися від свого наміру. Микола відповів, що він не може зрадити свого слова; очевидно збентежений, батько зітхнув і вельми скоро урвав свою мову і пішов до графині. У всіх сутичках з сином графа не покидала свідомість своєї вини перед ним у розладнанні справ, і тому він не міг сердитися на сина за відмову одружитися з багатою відданицею і за обрання безприданої Соні, — йому тільки з цього приводу ясніше ставало, що, якби справи не були розладнані, не можна було б для Миколи бажати кращої дружини, ніж Соня; і що винен у розладнанні справ лише він зі своїм Митенькою та зі своїми непереборними звичками.

Батько з матір'ю більше не розмовляли про цю справу з сином; але через кілька днів після цього графиня покликала до себе Соню і з жорстокістю, якої не чекали ні та ні ця, докоряла небозі в заманюванні сина і в невдячності. Соня мовчки, з опущеними очима, слухала жорстокі графинині слова і не розуміла, чого від неї вимагають. Вона всім ладна була пожертвувати для своїх благодійників. Думка про самопожертву була улюбленою її думкою; але в цьому разі вона не могла зрозуміти, кому і чим їй треба жертвувати. Вона не могла не любити графині і всієї родини Ростових, але й не могла не любити Миколи і не знати, що його щастя залежало від цієї любові. Вона була мовчазна і смутна і не відповідала. Микола не міг, як йому здавалося, переносити довше таке становище і пішов порозумітися з матір'ю. Він то благав матір простити йому і Соні і погодитися на їх шлюб, то погрожував матері тим, що, коли Соню будуть переслідувати, то він зараз же одружиться з нею таємно.

Графиня так холодно, як ніколи ще не бачив син, відповіла йому, що він повнолітній, що князь Андрій одружується без батькової згоди і що він може те саме зробити, але що ніколи вона не вважатиме цієї інтриганки за свою дочку.

Спалахнувши від обурення при слові інтриганка, Микола, підвищивши голос, сказав матері, що він ніколи не думав, щоб вона примушувала його продавати свої почуття, і що коли це так, то він востаннє каже… Але він не встиг сказати того вирішального слова, якого, судячи по виразу його обличчя, з жахом чекала мати і яке, можливо, назавжди зосталося б тяжким спогадом між ними. Він не встиг доказати, бо Наташа з блідим і серйозним обличчям увійшла до кімнати від дверей, біля яких вона підслухувала.

— Миколенька, ти говориш дурниці, замовкни! Я тобі кажу, замовкни!.. — майже кричала вона, щоб заглушити його голос.

— Мамо, голубонько, це зовсім не тому… душенько моя, бідна, — зверталась вона до матері, яка, почуваючи себе на краю розриву, з жахом дивилася на сина, але з упертості і в запалі боротьби не хотіла й не могла здатися.

— Миколенька, я тобі з'ясую, ти йди звідси… Ви послухайте, мамо-голубонько, — говорила вона.

Слова її були безладні; але вони досягли того результату, якого Наташа прагнула.

Графиня, тяжко захлипавши, сховала обличчя на грудях у дочки, а Микола встав, схопився за голову і вийшов з кімнати.

Наташа взялась до справи замирення і довела її до того, що Микола одержав обіцянку від матері в тому, що Соню не будуть пригнічувати, і сам дав обіцянку, що він нічого не розпочне таємно від батьків.

З твердим наміром, влаштувавши в полку свої справи, вийти у відставку, приїхати й одружитися з Сонею, Микола, смутний і серйозний, у розладі з рідними, але, як йому здавалось, пристрасно закоханий, на початку січня виїхав у полк.

Після від'їзду Миколи в домі Ростових стало сумніше, ніж будь-коли. Графиня від