Читати книгу - "Необхідні речі"

На єдину мить істота-Ґонт визирнула з обвислого плавленого вікна з боку водія й подивилася на Алана, мабуть, назавжди запам’ятовуючи його червоними льодяниками очей і скалячись роззявленою пащею.

Після цього «такер» вирушив.

Спускаючись вулицею, він прискорився, і також прискорилися зміни. Авто плавилося, переформовуючись. Дах закотився назад, із блискучих ковпачків виросли спиці, шини одночасно повищали й потоншали. Із залишків решітки «такера» почала виборсуватися якась форма. То був чорний кінь із червоними, як у містера Ґонта, очима, кінь, закутий у молочний саван сяйва, кінь, чиї копита вибивали полум’я з тротуару й залишали глибокі задимлені сліди по центру вулиці.

«Талісман» перетворився на відкритий диліжанс, на високому сидінні якого сидів згорблений карлик. Чоботи карлика впиралися в грязьовий щиток, а їхні закручені каліфівські носаки горіли вогнем.

І зміни ще не закінчилися. Поки сяйливий диліжанс нісся в бік нижнього кінця Мейн-стріт, його боки почали рости. З того живильного мінливого савана зіп’явся дерев’яний дах із навислими карнизами. Виникло вікно. Спиці коліс набули примарних кольорових спалахів, а самі колеса – і копита чорного коня – піднялися над землею.

«Талісман» перетворився на диліжанс, диліжанс – на показну медичну карету, із тих, які, мабуть, перетинали країну сотні років тому. На боці був якийсь напис, і Алан встиг його розгледіти.

CAVEAT EMPTOR

було там написано.

Піднявшись на п’ятнадцять футів у повітря й не припиняючи польоту, карета пронеслася через полум’я, що височіло з руїн муніципалітету. Копита чорного коня галопували по невидимій дорозі в небі, викрешуючи іскри діамантово-блакитного й помаранчевого. Яскрава коробочка в небі перелетіла потік Касл понад зваленим мостом, що лежав у воді, ніби скелет динозавра.

А тоді клубок диму з вогняної гурби муніципалітету завалував по Мейн-стріт, а коли повітря прочистилося, Ліленда Ґонта і його пекельної карети вже не було видно.

18

Алан провів Поллі до автомобіля, що привіз Норріса й Сітона від муніципалітету. Норріс досі сидів на вікні, вчепившись у рейки мигалок. Він був надто слабкий, щоб опуститися назад і не впасти.

Алан обхопив Норріса за живіт (не те щоб у Норріса, з тілобудовою кілка для намету, вирізнявся якийсь живіт) і допоміг йому спуститися на землю.

– Норрісе?

– Що, Алане? – Норріс плакав.

– Відтепер і надалі можеш переодягатися в сральнику, коли тобі завгодно, – сказав Алан. – Окей?

Норріс наче й не чув.

Алан відчув кров, що просякла сорочку його першого заступника.

– Рана серйозна?

– Не дуже. Принаймні мені так здається. Але це, – він обвів рукою місто, охоплюючи всі пожежі й уламки, – все це моя провина. Моя!

– Помиляєшся, – сказала Поллі.

– Ти не розумієш! – Обличчя Норріса скрутилося в ганчірку з горя й сорому. – Це я порізав шини Г’ю Прістові! Я його розізлив!

– Так, – погодилася Поллі, – мабуть, так і вийшло. І тобі доведеться з цим жити. Так само як я розізлила Туза Меррілла, і з цим мені доведеться жити.

Вона показала на католиків і баптистів, які розбрідалися в різні напрямки, а жменька очманілих копів їм не перешкоджала, а просто стовбичила на місці. Деякі релігійні воїни йшли самотужки, деякі разом. Отець Бріґгем наче допомагав іти преподобному Роузові, а Нен Робертс тримала за стан Генрі Пейтона.

– А хто їх розізлив, Норрісе? А Вілму? А Нетті? А всіх інших? Я лише кажу: якщо ти сам усе це зробив, то ти, видать, багацько перепрацювався.

Норріса прорвало голосними мученицькими риданнями.

– Мені просто так шкода.

– І мені, – тихо додала Поллі. – У мене серце кров’ю обливається.

Алан коротко приобійняв Норріса й Поллі, а тоді нахилився в пасажирське вікно Сітового автомобіля.

– А ти як ся чуєш, старий?

– Веселенько, – відповів Сіт. А вигляд він мав цілком збуджений. Стурбований, проте збуджений. – Вам, мабуть, набагато гірше, ніж мені.

– Думаю, нам краще відвезти Норріса в лікарню, Сіте. Якщо маєш тут місце, можемо всі вміститися.

– Аякже, Алане! Залазьте! А в яку лікарню?

– Північного Камберленду, – промовив Алан. – Там один хлопчик є, мушу з ним побачитися. Треба перевірити, чи тато приїхав до нього.

– Слухай, Алане, я дійсно бачив те, про що тепер думаю? Машина того мужика перетворилася на карету й полетіла в небо?

– Не знаю, Сіте, – промовив Алан, – і скажу тобі чесну божу правду: я і знати не хочу.

Тепер підійшов Генрі Пейтон і торкнувся Аланового плеча. Очі в нього були шоковані й ніякові. Він мав вигляд людини, яка невдовзі внесе значні зміни у свій спосіб життя, спосіб мислення або і те, й те.

– Що сталося, Алане? – запитав він. – Що насправді відбулося в цьому довбаному місті?

Відповіла Поллі:

– Був розпродаж. Найбільший розпродаж перед закриттям, який ми коли-небудь бачили… але врешті-решт ми вирішили нічого не купувати.

Алан відчинив дверцята й усадовив Норріса на переднє сидіння. Тоді торкнувся плеча Поллі.

– Рушаймо, – сказав він. – Поїхали. Норріс поранений, втратив багато крові.

– Стоп! – спинив їх Генрі. – У мене купа питань і…

– Прибережи їх. – Алан сів позаду разом із Поллі й зачинив дверцята. – Поговоримо завтра, але поки що я не на службі. Та й взагалі, я, мабуть, закінчив службу в цьому місті. Можу одним тебе втішити: скінчилося. Що діялося в Касл-Року, вже скінчилося.

– Але…

Алан нахилився вперед і поплескав Сіта по кістлявому плечі.

– Їдьмо, – тихо промовив він. – І не жалій коней.

Сет вирушив, піднімаючись по Мейн-стріт у північному напрямку. Поліцейський автомобіль повернув ліворуч на розгалуженні й почав підніматися по Касл-Гіллу в бік Касл-В’ю. Піднявшись на пагорб, Алан і Поллі одночасно озирнулися на місто, де, наче рубіни, розквітало полум’я. Алан відчув сум, втрату і дивну обмануту скорботу.

«Моє місто, – подумав він. – Це було моє місто. А тепер ні. І вже ніколи ним не буде».

Вони одночасно повернулися обличчями вперед і задивились одне одному в очі.

– Ти ніколи не дізнаєшся, – м’яко промовила вона, – що насправді сталося з Енні й Тоддом того дня. Ніколи не знатимеш.

– Мені більше це й не потрібно, – сказав Алан Пенґборн. Він ніжно поцілував її в щоку. – Це лежить у темряві. Нехай темрява тримає це в собі.

Вони піднялися на В’ю і перейшли на шосе 119 на іншому боці, а Касл-Рок зник. Темрява залишила собі і його також.

ВИ ВЖЕ ТУТ БУВАЛИ.

Звичайно, бували. Звісно. Я облич ніколи не забуваю.

Підходьте, дайте руку потисну! Що вам скажу: я вас упізнав ще до того, як устиг добре роздивитися обличчя. По ході впізнав. Кращого дня, щоб повернутися в Джанкшн-Сіті, найгарніше містечко в Айові – принаймні по цей бік Еймзу, – годі уявити. Та чого ви, можете сміятися. Я й хотів пожартувати.

Посидите тут зі мною хвильку? Отут, на лавочці біля військового меморіалу, було б непогано. Сонечко гарно гріє, і звідси можна побачити майже весь центр. Лиш на