Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 6. Духовна проза, Микола Васильович Гоголь"

1846, липень

І

Заповіт

Перебуваючи при повній пам’яті та здоровому глузді, висловлюю тут мою останню волю.

I. Заповідаю тіла мого не погребати до тих пір, поки не з’являться видимі ознаки розкладу. Згадую про це тому, що вже протягом самої хвороби находили на мене хвилини життєвого заніміння, серце і пульс припиняли битися… Бувши за життя свого свідком багатьох печальних подій від нашої нерозумної поквапливості в усіх ділах, навіть і у такому, як погребіння, я звістую це тут при самому початку мого заповіту, у надії, що, може бути, посмертний голос мій нагадає взагалі про обачливість. Віддати ж тіло моє землі, не розбираючи місця, де лежати йому, нічого не зв’язувати з прахом, який залишився; сором тому, хто понадиться хоч якоюсь увагою до гниючої персті моєї, що вже не моя: він поклониться хробакам, що її гризуть; прошу краще помолитися якнайсильніше за душу мою; а замість усяких погребальних почестей пригостити від мене простим обідом кількох неімущих насущного хліба.

II. Заповідаю не ставити наді мною ніякого пам’ятника і не помишляти про такий дріб’язок, християнина недостойний. Кому ж із близьких мені я був дійсно дорогим, той воздвигне мені пам’ятника інакше: воздвигне він його в самому собі своєю непорушною твердістю в життєвому ділі, бадьорістю та освіженням всіх навкруг себе. Хто після моєї смерті виросте вище духом, ніж як був за життя мого, той покаже, що він справді любив мене і був мені другом, і сим тільки воздвигне мені пам’ятника. Тому що і я, яким би не був сам по собі кволим і нікчемним, завжди підбадьорював друзів моїх, і ніхто з тих, хто сходився ближче зі мною останнім часом, ніхто з них, у хвилини свого суму й печалі, не бачив на мені хмурного вигляду, хоч і тяжкі бували мої власні хвилини, і тужив я не менше за інших, — нехай же про це згадає кожен із них після моєї смерті, обміркувавши всі слова, мною йому сказані, й перечитавши всі листи, до нього писані за рік перед сим.

III. Заповідаю взагалі нікому не оплакувати мене, і гріх собі візьме на душу той, хто стане уважати смерть мою якою-небудь значливою чи спільною втратою. Якби навіть і вдалось мені зробити що-небудь корисне і починав би я вже виконувати свій обов’язок дійсно так, як слід, і смерть забрала б мене при початку діла, замисленого не для вдоволення декого, але потрібного всім, — то й тоді не слід поринати у безплідне побивання. Якби навіть замість мене помер у Росії муж, дійсно їй потрібний за теперішніх її обставин, то й від того не слід сумувати нікому з живих, хоча й справедливе те, що коли дочасно йдуть люди всім потрібні, то це знак гніву небесного, що віднімає цим знаряддя і засоби, котрі допомогли б комусь подвигнутись ближче до мети, що нас кличе. Не зневірі повинні ми віддаватися за всякої раптової втрати, але озирнутися строго на самих себе, думаючи вже не про чорноту інших і не про чорноту всього світу, але про свою власну чорноту. Страшна душевна чорнота, і чому це бачиться тільки тоді, коли невблаганна смерть уже стоїть перед очима!

IV. Заповідаю всім моїм співвітчизникам (спираючись єдино на те, що кожен письменник повинен залишити після себе яку-не-будь благу думку у спадок читачам), заповідаю їм найкраще з усього, що створило моє перо, заповідаю їм мій твір, під назвою «Прощальна повість»[5]. Він, як побачать, належить до них. Його носив я довго в своєму серці як найкращий свій скарб, як знак небесної милості до мене Бога. Він був джерелом сліз, яких ніхто не бачив, ще з часів дитинства мого. Його залишаю їм у спадок. Але благаю, хай не образиться ніхто з моїх співвітчизників, якщо почує в ньому що-небудь схоже на повчання. Я письменник, а обов’язок письменника — не одне постачання приємного заняття уму й смаку; строго спитають з нього, якщо від творів його не пошириться яка-небудь користь душі й не залишиться від нього нічого у повчання людям. Хай пригадають також мої співвітчизники, що, і не бувши письменником, кожен брат наш, який відходить від світу, має право залишити нам що-небудь у вигляді братського повчання, і у цьому разі нічого дивитись ні на малість його звання, ні на безсилля, ні на саму нерозумність його, треба пам’ятати тільки те, що чоловік, який лежить на смертному одрі, може дещо бачити краще тих, котрі кружляють серед світу. Не дивлячись, втім, на всі такі права мої, я б усе ж не дерзнув заговорити про те, про що вони почують у «Прощальній повісті», бо не мені, найгіршому за всіх душею, страждаючому тяжкими недугами власної недосконалості, промовляти такі слова. Але мене спонукає до цього інша, найважливіша причина: співвітчизники! страшно!.. Завмирає від жаху душа за одного тільки передчуття загробної величі й тих духовних вищих творінь Бога, перед котрими прах уся велич Його творінь, тут нами зримих і нас дивуючих. Стогне все помираюче єство моє, вчуваючи могутні зростання й плоди, котрих насіння ми сіяли за життя, не прозріваючи і не чуючи, які страхіття з них піднімуться… Може бути, «Прощальна повість» моя подіє скільки-небудь на тих, котрі до сих пір ще вважають життя іграшкою, і серце їхнє почує хоч почасти строгу таїну його та найсокровеннішу небесну музику цієї таїни. Співвітчизники!.. не знаю і не вмію, як вас назвати цієї хвилини. Геть пусту пристойність! Співвітчизники, я вас любив; любив тією любов’ю, котру не висловлюють, котру мені дав Бог, за котру дякую Йому, як за найкраще благодіяння, тому що любов оця була мені в радість і втіху серед найтяжчих моїх страждань — в ім’я цієї любові прошу вас вислухати серцем мою «Прощальну повість». Клянусь: я не вигадував і не видумував її, вона виспівалась сама собою з душі, котру виховав Сам Бог випробуваннями й горем, а звуки її взялись із сокровенних сил нашої російської породи нам спільної, за якою я близький родич вам усім[6].

V. Заповідаю по смерті моїй не поспішати ні з хвалою, ні з осудженням моїх творів у публічних листках і журналах: все буде так само запально,;як і за життя.