Читати книгу - "Рятувальна МІсІя, ОЛЕСЬ ІВРАК"

  Холодушці вже потрібно було заходити до школи. Прийшла її черга здавати іспит. Але Пискарик її найкращий друг. І він у біді, якщо вірити словам Краснопірки. Звідки тут взятися людям? Щось Пискарик наплутав. Але перевірити потрібно.

  Холодушка подивилася на школу з глибоким почуттям провини, зазирнула у відчинені навстіж двері школи. Теплушка була десь там, всередині приміщення, здавала свій перший іспит.

- Веди! - рішуче наказала жабка Краснопірці.

  Краснопірку двічі прохати не довелося. Холодушка ледве встигала за швидкою рибкою, молотила лапками мов навіжена, але не відставала.

  Дісталися місця події швидко.

- Тут, - вказала на берег червоним плавником Краснопірка.

  Жабка випливла на поверхню озера, видерлася на молоденький листок латаття. Подивилася на берег і закам’яніла. Тіло жабки немов паралізувало.

  Люди! На березі були люди!

  Люди вже збирали свої риболовецькі снасті. Людина з білим волоссям витягла з води сітку з рибою. Там був і Пискарик, жадібно хапав повітря жабрами. Він задихався.

  Люди рушили до лісу. Сміялися, гучно розмовляли, відчували себе впевнено, вели себе як хазяїни.

  Холодушка стрибнула у воду, пропливла трохи під водою. Але не довго. Випірнула на поверхню озера, знайшла поглядом людей. Ті вже майже зайшли до лісу, ще трохи і густі зарослі поглинуть їх.

- Не встигну, - нервувала жабка. - Зайдуть у наш Ліс, не дожену, не знайду. І де та Хазяйка поділась? Як могла таке допустити? 

  Раптом перед Холодушкою випірнула темна, волохата Криса. Ця Криса ще зовсім нещодавно хотіла їх з Пискариком з’їсти. Жабка перелякалась і смикнулась було вже тікати, як хижачка озвалась до неї:

- Сідай на спину, - наказала вона жабці. - Наздоженемо. Нікуди вони від нас не дінуться. 

  Холодушка довго не вагалась. Всілася на волохату спину, міцно вхопилася за довгу, цупку шерсть і вони помчали. «Чого мені боятись, - думала жабка, - після того як я їздила на людських машинах-монстрах». Це дійсно було швидко, Криса як катер розсікала поверхню озера, довгий, товстий хвіст слугував їй за кермо. Але на суші вона виявилась ще спритнішою. Бігла Криса швидко, перестрибувала через канавки, ямки, Холодушка ледве трималася на мокрій, слизькій шерсті хижачки. 

  Одного разу жабка навіть ледве не звалилася. Її врятувала від падіння лише довга шерсть Криси, за яку заплуталися лапки жабки. На чому вже тільки Холодушка не подорожувала, на качках літала, на монстрах-машинах їздила. А тепер ось, на самій жахливій Крисі їде верхи. Розповісти Пискарику - не повірить. Згадавши про товариша, засумувала.

- Наздогнали, - прошипіла, зупинившись, Криса. - Ось вони. Люди стояли під деревами, прив’язували вудки до своїх двоколісних звірів-велосипедів.

- Що далі робимо? - прошипіла гнівно Криса. - Нападемо!

- Ні. Нападати не будемо. Вони сильніші за нас.

- Ха-ха! - засміялась Криса. - А це ми ще побачимо.

- Ні. Ти повертайся назад до озера. Я далі сама. Криса здивовано подивилась на мале жабеня:

- Сама?!

- Так. Сама. На таких звірах я ще не їздила. Ти там наших, на озері, попередь. Щоб були обережні. 

  Жабка застрибала по молоденькій, зелененькій травичці до людей. Наблизившись, присіла в травичці, зачаїлась, прислухалась. Вона не розуміла, про що говорять люди. А Теплушки, яка б могла зрозуміти людей, поруч не було. Тому жабка тільки спостерігала. Спостерігала та слухала.

   Один з людей взяв сітку з рибою і висипав на землю. Жабка була зовсім поруч, тому чітко бачила, як застрибали по травичці карасики. Вони задихались, кликали на допомогу. Серед них був і Пискарик. Пискарик вже майже не рухався, тільки в’яло зівав ротом. Йому потрібно було у воду. І негайно. Поруч з ним лежав його товариш Бубир, далекий родич дядечка Сома. Бубирчик своїм маленьким плавничком турляв Пискарика в бік, не даючи йому втратити свідомість. 

  Людина нахилилась над рибою, щось сказала іншій. Напевно, щось дуже смішне, тому що обоє гучно розсміялись, були задоволені, веселі. Потім людина з білим волоссям зняла з двоколісного звіра якийсь циліндричний, прозорий предмет. Поставила його на землю, відкрила, звідти вихлюпнулася вода.

   До речі, двоколісні звірі були сумирні, стояли спокійно, не ричали, не гарчали. Навіть не ворухнулись. Отак люди їх витренували.

   Тим часом людина почала збирати рибку і кидати її до циліндра з водою. Опинився у циліндрі і Пискарик.

- Житиме, - Холодушка з полегшенням зітхнула і почала наближатись до людей. Люди взяли своїх звірів за блискучі роги, «кермо», і повели їх у глиб Лісу.

  Холодушка стрибала слідом і думала: «Як вони знайшли сюди дорогу? Як втрапили до зачарованого місця?». Але те, що вона побачила далі, попереду, її вжахнуло. Десь неподалік здійнявся шум. Якесь неприємне, зле ревіння, яке вгризалося в голову жабці. Це був жахливий звук, злий, небезпечний, загрозливий. Цей звук Холодушка не переплутає з ніяким іншим, так ревуть монстри, які підкоряються людям.

  Попереду затремтіло вікове дерево, яке зовсім нещодавно розпустило на своїх гілочках зелененькі, молоденькі листочки. Дерево тремтіло все дужче і дужче, а потім закричало, болісно зарипіло, затріщало і почало падати. Десь зовсім поруч радісно заревів звір, радіючи своїй перемозі. Потім з болісним криком впало ще одне дерево, потім ще, ще і ще… Довкола ревіли задоволені звірі. Але Холодушка їх ще не бачила.

  І тут жабка відчула, що до неї звертається Ліс.