Читати книгу - "Відбиток на серці, Sallattik"

Почався чудовий квітневий день. Сонце гріє, все починає зеленіти. Та в містах такої краси не побачиш бо кожного дня, люди завжди кудись поспішають, метушаться, панікують. Так це не обійшлося і від нашої головної героїні, Евеліни. Вона поспішала на пари, вона учиться на першому курсі психології на факультеті психолога і соціальних технологій.

Вона написала своїй подружці Крістіні щоб сказала вчителю щоб він не відмічав її. Вона всеодно колись тай завалиться на його пару.

Я не побачивши на світлофорі червоний колір вибігла на дорогу і мене чуть не збив якийсь молодий чоловік на мотоциклі. Я вилаялась і побігла далі поки мене іще хтось не збив з ніг. Сяк так я якось добігла до університету і побігла зразу на другий поверх, бо там і проходила пара Толічки, так ми називали вчителя із основи психології.

Я залітаю у кабінет,  і всі 37 пар очей дивляться на мене і в тому числі очі Толічки також.
– Добрий день – кажу я важким голосом, бо бігла від самого будинку. 
– Добрий, а ви бачили час?– каже мені він складаючи руки на плечі і його живіт опуклий зразу стає більш видніший.
– Так, Анатолій Васильович – кажу йому – так модна сісти на своє місце? 
– Сідайте раз прийшли, але шоб це було останній раз – я махнула йому головою і пішла до вільного місця біля Крістіни яка мені і зайняла місце.

– Ти подруго скоро дограєшся шо Толічка тебе в кабінет не буде пускать та і декілька інших вчителів також – сказала вона, напевно згадуючи що я почти на всі перші пари запізнююсь. Я не знаю як у мене так виходить але я просто все просипаю.
– Мене якийсь дебіл на мотоциклі ледве не збив– жаліюсь я їй – але упустимо той момент що я вибігла на червоний колір – кажу я їй криво усміхаючись.
– І чому я не здивована – каже вона і я іще більше починаю либиться– я хотіла тобі сього...– тут їх перериває чийсь кашель.
– Кхм Кхм, я вам не мішаю дівчата? – каже нам Толічка і дивиться на нас.
– Вибачте – кажу я і ми починаємо слухати його. Але коли пройшла перша пара ми вийшли із кабінету Христя мене зупинила.
– Кароче, у мене до тебе є прохання будь ласка сходи зі мною сьогодні до "Ласточки" – каже вона мені і стоє собачі очі.

"Ласточка" це такий клуб де б'ють за гроші. Це свого роду бокс. Так трошки дивна назва для такого місця але можливо його назвали щоб привертало менше уваги. Взагалі такі місця я обходила десятою дорогою. Я ненавиділа такі місця, вони були безглузді. Я не могла просто дивитись на те як хтось набиває морду іншому. Це були знущання, тортури, але це не назвеш тортурами бо вони самі дуть на це. Та і не в цьому суть. 
– Ти ж знаєш що я ненавиджу такі місця, і тобі раджу – кажу я їй і поглядаю на телефон, скоро повинна початися друга пара.
– Знаю, але розумієш, я познайомилась із хлопцем і він мені дуже подобається, і він мене запросив на його бій але сама я туди боюсь йти, тому я прошу тебе – я зітхнула, як би я ненавиділа такі місця саму я її не можу покинути.
– Ладно але це буде перший і останній раз – кажу я їй і вже хотіла йти на іншу пару як мене огортаються у міцні обійми.
– Ти найкраща подруга, тож у 7 годин, я заїду по тебе – каже вона і відсторонюється.
– Добре, пішли вже на пару – кажу їй і ми двинулись у іншу аудиторію.

Думаю сьогодні іще закину пару глав)