Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

«Цікаво, Еґґ Літтон-Ґор – можливо, тому йому тут не набридає. А ще вік, у нього небезпечний вік, у такому завжди думають про молодих дівчат…»

Сер Чарльз вів далі:

– Море – хіба може бодай щось із ним зрівнятися? Сонце, вітер, море – і проста хатинка, щоб було куди повертатися.

І він задоволено озирнувся на будинок за своєю спиною, будинок, у якому були три ванні кімнати, гаряча та холодна вода в кожній спальні, найсучасніша система центрального опалення, найновіші електронні прилади, штат покоївок, шеф-кухар і посудомийниця. Здається, сер Чарльз дещо по-своєму інтерпретував вираз «просте життя».

З будинку вийшла висока й дуже негарна жінка й важкими кроками підійшла до них.

– Доброго ранку, міс Мілрей.

– Доброго ранку, сере Чарльзе. Доброго ранку. (Легкий кивок двом іншим джентльменам.) Ось меню вечері. Можливо, ви захочете щось у ньому змінити?

Сер Чарльз взяв меню й забурмотів:

– Поглянемо, диня канталупа, борщ, свіжа скумбрія, шотландська куріпка, суфле «Сюрприз», канапе «Діана»… Ні, гадаю, я нічого не змінюватиму, все чудово, міс Мілрей. Гості прибудуть потягом о пів на п’яту.

– Я вже дала Голґейту вказівки. До речі, сере Чарльзе, якщо ваша ласка, то дозвольте сказати, буде краще, якщо я сьогодні повечеряю з вами.

Сер Чарльз страшенно здивувався, але люб’язно відповів:

– Дуже радий, міс Мілрей, звичайно… але… ем… Міс Мілрей спокійно пояснила.

– Інакше, сере Чарльзе, за столом буде тринадцятеро людей, а люди часто забобонні.

З тону міс Мілрей було зрозуміло, що вона готова хоч щовечора частувати тринадцятьох гостей без найменшого хвилювання. Вона вела далі:

– Думаю, тоді все узгоджено. Я повідомила Голґейта, що машиною треба забрати леді Мері та Беббінґтонів. Усе правильно?

– Абсолютно. Я саме збирався вас попросити.

Із трохи зверхньою усмішкою на суворому обличчі міс Мілрей пішла геть.

– Це, – святобожно промовив сер Чарльз, – просто неймовірна жінка. Я завжди боюся, що вона прийде й почне чистити мені зуби.

– Втілення завбачливості, – сказав Стрендж.

– Вона працює на мене вже шість років, – додав Картрайт. – Спершу була моєю секретаркою в Лондоні, а тут, я вважаю, вона щось на кшталт економки найвищого розряду. З нею в будинку все працює як годинник. І от раптом, уяви собі, вона хоче піти!

– Чому?

– Вона каже, – сер Чарльз недовірливо потер ніс, – вона каже, що в неї мати, прикута до візка. Особисто я в це не вірю. В таких жінок взагалі не буває матерів. Вони самовільно генеруються в динамо-машинах. Ні, тут щось інше.

– Цілком імовірно, – сказав сер Бартолом’ю, – що люди почали подейкувати.

– Подейкувати? – Актор витріщився на друга. – Подейкувати про що?

– Мій любий Чарльзе, ну ти ж розумієш, про що йдеться.

– Ти маєш на увазі, про нас із нею? З її зовнішністю? В її віці?

– Їй, певно, ще немає п’ятдесяти.

– Думаю, є. – Сер Чарльз обміркував сказане. – Але серйозно, Толлі, ти бачив її обличчя? На ньому два ока, ніс, рот, але це не те, що можна назвати обличчям – принаймні жіночим обличчям. Найжадібніша до скандалів сорока і то не могла б приплести мені пристрасть до такого обличчя.

– Ти недооцінюєш уяву місцевих старих дів.

Сер Чарльз похитав головою.

– Я не вірю. В міс Мілрей відчувається гідність, яку не може не помітити навіть стара діва. Її зіткано з чеснот і поваги, до того ж вона достобіса корисна працівниця. Я завжди обираю таких нудних і страшних секретарок.

– Як мудро.

Кілька хвилин сер Чарльз сидів глибоко замислений. Сер Бартолом’ю, щоб відволікти його, запитав:

– А хто приїздить по обіді?

– Енджі, наприклад.

– Енджела Саткліфф? Це добре.

Містер Саттертвейт зацікавлено нахилився вперед, йому хотілося дізнатися, хто буде на прийомі. Енджела Саткліфф була відомою акторкою, вже немолодою, але досі харизматичною, і публіка любила її за кмітливість і шарм. Часом її називали наступницею Еллен Террі.

– Ще будуть Дейкези.

Містер Саттертвейт знову кивнув сам до себе. Місіс Дейкез належало «Амброзін Лтд», успішне жіноче ательє. В театральній програмці можна було прочитати: «Сукні міс Бланк для першої дії надано “Амброзін Лтд”, Брук-стріт». Чоловік модельєрки, капітан Дейкез, був темною конячкою, якщо користуватися його улюбленим жаргоном перегонів. Він чимало часу проводив на іподромах і сам багато років тому брав участь у Великих Національних перегонах. Потім щось сталося – ніхто не знає напевне, – хоча про це ходили чутки. Розслідування не було, все замели під килим, але коли згадували Фредді Дейкеза, люди злегка здіймали брови.

– Ще буде Ентоні Естор, драматург.

– Звісно, – сказав містер Саттертвейт. – Вона написала «Односторонній рух». Дивився п’єсу двічі. Вистава здобула шалену популярність.

Саттертвейту було приємно похизуватися: він знає, що Ентоні Естор – жінка.

– Так і є, – мовив сер Чарльз. – Забув її справжнє прізвище. Віллз, здається. Я зустрічався з нею лише раз. Запросив її, щоб потішити Енджелу. Оце й усі, хто приїде.

– А як щодо місцевих? – запитав лікар.

– А-а, місцеві! Ну, будуть Беббінґтони. Він – священик, приємний чолов’яга, не дуже на священика схожий, і його дружина, дуже мила жінка. Дає мені корисні поради із садівництва. Тож будуть вони, леді Мері та Еґґ. Все. А, так, ще буде молодик, Мендерз, журналіст, здається, чи щось таке. От і вся вечірка.

Містер Саттертвейт був методичним чоловіком, тож одразу порахував гостей.

– Міс Саткліфф – один, плюс Дейкези – це три, Ентоні Естор – чотири, леді Мері з донькою – шість, священик з дружиною – вісім, молодик – дев’ять, ми троє – дванадцять. Або міс Мілрей помилилася, або ви, сере Чарльзе.

– Міс Мілрей не могла помилитися, – впевнено сказав сер Чарльз. – Ця жінка ніколи не помиляється. Боже, дійсно, ви маєте рацію. Я й справді пропустив одного гостя. Вилетіло з голови.

Він тихо посміявся.

– Йому б це теж не сподобалося. Цей чоловік – найбільший чванько з усіх, кого я знаю.

В очах містера Саттертвейта зблиснули іскорки. Він завжди вважав акторів наймарнославнішими з усіх людей. І сера Чарльза Картрайта – також. Те, що Картрайт бачив у чужому оці скалку, а в своєму й колоди не помічав, розважило Саттертвейта.

– І хто ж цей егоїст? – запитав він.

– Один пройдисвіт, – пояснив сер Чарльз. – Утім, пройдисвіт славетний. Ви, певно, чули про нього. Еркюль Пуаро. Він бельгієць.

– Детектив, – сказав містер Саттертвейт. – Ми з ним знайомі. Цікава особа.

– О, він той іще персонаж, – погодився сер Чарльз.

– А я його ніколи не бачив, – мовив сер Бартолом’ю, – але багато про нього чув. Але він, здається, певний час тому відійшов від справ, так? Напевне, більшість історій, які я про нього чув, – вигадки. Що ж, Чарльзе,