Читати книгу - "Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис"

─ Веди, Данко, ─ цідить крізь зуби.

І я мимоволі втягую голову в плечі. От що я йому зробила? Чим встигла насолити? Дивиться вовком, наче його улюбленого таргана задавила. 

Я звичайно щосили намагаюся не гніватись і закликаю до внутрішнього почуття подяки за порятунок мого життя. Тільки ось подяка ця вибіркова якась. Може я дійсно улюблені підштанці у нього забрала, чи це озеро осквернила своєю негідною присутністю?

Втім, мені байдуже. Головне я жива, а з рештою можна розібратися згодом.

Скільки ми йдемо, я не знаю, але, судячи з того, що мій носій поки що навіть не захекався, не довго. Мимоволі озираюсь навколо, помічаючи іноді неясне розпливчасте марево перед нами, в яке ми періодично крокуємо. В такі моменти починає нестерпно паморочитись у голові, і я зажмурююсь та втикаюсь носом у груди Гната.

І взагалі, цей ліс мені здається якимсь до моторошно незвичайним. Ось наче і дерева ті самі, і кущі, а все одно щось не так, наче це відображення справжнього. На думку спадає старий дурнуватий жарт про дивний ліс, в якому спочатку ми ходили за грибами, а потім вони за нами. Так от, у мене було таке відчуття: якщо й не гриби за нами йшли, то ось цей, увінчаний невідомими мені червоними ягодами кущ точно. Принаймні я вже втретє його бачу. 

─ Ось ми й прийшли, ─ задоволено й трохи втомлено зітхає Данко. ─ Ліля зустрічає.

Підіймаю голову, насторожено обводжу поглядом невелику галявину та невеликий затишний котедж у центрі. В його дверях нетерпляче переминається з ноги на ногу красива світло-русява дівчина.

─ Ну, навіщо ти вийшла, Квіточко, застудишся, ─ м'яко дорікнувши, одразу обіймає її Данко. А потім щось каже їй на вушко, й щічки дівчини заливаються рум'янцем.

─ А хто це з вами? ─ нарешті переводить вона погляд на мене.

─ Потопельниця, ─ бурчить Ігнат.

─ Інга, ─ кажу майже одночасно з ним. Ще не вистачало, щоб ця мила господиня котеджу щось погане про мене подумала.

─ Гнат? ─ здивовано округляє очі, помічаючи його дивний вигляд. ─ А штани тобі чим не догодили? Не боїшся відморозити, хм… дещо важливе?

Чоловік скрипить зубами, але стримується і не огризається, і ми заходимо у тепло.

Ковтаю прогріте, запашне повітря жилого дому, й легені обпікає. Зажмурююсь, поки садовлять на тумбу. Проштовхую грудку в горлі. Й Гнат починає стягувати з мене кеди. Сама я цього зробити не можу, пальці на руках не розгинаються від слова “зовсім”, ось як скоцюрблені тримали всю дорогу Гната за куртку, в такому положенні й залишаються. Конверси знімаються з болем. Здається, що разом з ними зі ступні здирають шкіру. З губ навіть стогін зривається, тихий схлип. 

─ Квіточко, приготуй для Інги ванну, їй потрібно відігріється, ─ просить Данко, цілуючи дівчину в лоба. ─ Ми тобі потім все розповімо. А Інга, коли прийде до тями, нам, ― кидає на мене уважний проникливий погляд сірих, наче туман, очей.

Ліля слухняно киває і кидається кудись нагору по дерев'яних сходах. А я несподівано розумію, що вони всі тут не няші. Ось зовсім. І навіть красуня Ліля цілком може виявитися Бабою Ягою.

Матінко рідна, куди ж я потрапила?

Спочатку доводиться руки і ноги поливати холодною водою, яка мені здається дуже гарячою, і лише коли шкіра потроху звикає до температури, Ліля підвищує градус, поки я не починаю адекватно сприймати холод і тепло. Тільки тоді мені дозволяють лягти у ванну.

─ Я буду, тут, поряд, ─ запевняє мене дівчина. ─ Якщо щось знадобиться, клич. Двері залишу прочиненими.

З вдячністю киваю, і ледь не стагнуючи від задоволення, нарешті занурююся в теплу воду. Мені здається, що все моє тіло перетворилося на брилу льоду, яка поступово починає відтавати. Тепло проникає у кожну пору, кожну клітину, відігріваючи та розслаблюючи змучений організм. Відкидаю голову на бортик і прикриваю очі. Як добре!

Мабуть, на кілька хвилин засинаю, тому що прокидаюся від дуже гучних голосів. Чоловіки про щось дискутують на підвищених тонах, і частину розмови навіть тут, у ванній кімнаті, я можу безперешкодно чути.

─ Це вже четверта, Данко! Четверта за останній рік. І єдина, хто вижив, ― гарчить Гнат. ─ Перша в тебе у Виворотнях минулого року, ще по одній в Озерному, та Княгиніні. Усі молоденькі, щойно вісімнадцять виповнилося. Потенційні відьми. Наче маніяк якийсь діє.

─ І що, жодних зачіпок? ─ цікавиться господар котеджу.

─ Абсолютно. Все настільки схоже на самогубства, що стає страшно. При чому рідні та знайомі дівчат в один голос стверджують, що жертви не були схильні до суїциду. Щобільше, в останні місяці свого життя вони навпаки наче отримали смак до життя, мали успіх в усіх починаннях, вступали в стосунки, влаштовувались на роботу. 

Злегка підводжуся, чіпляючись за борти, вся перетворююсь на слух. Виходить, я не одна така? Були й до мене? Від цього навіть у теплій воді шкіра вкривається сиротами. Четверта жертва і єдина, що вижила, як наяву звучать у моїй голові слова Гната. 

Двері з легким скрипом відчиняються, і я плюхаюся у воду по самі вуха, задрапувавши всю поверхню води пухнастою сніжно-білою і дуже запашною піною.

─ Ти тут не заснула? Я тобі рушники принесла і дещо зі свого одягу, ─ каже, Ліля. Але очі її виблискують якимось хитрим блиском, ніби вона знає, що я зовсім не спала, а дуже успішно підслуховувала.

─ Спасибі, ─ незворушно відповідаю, навіть примудрившись не почервоніти. Ліля знову виходить, а я, намагаючись не послизнутися, підводжуся на ноги й відразу хапаю величезний білий пухнастий рушник. Щільно завертаюся в нього й тільки потім переступаю через бортик. Куточок рушника намокає, трохи холодить торкаючись ноги. Але в цілому мені тепло.

Ліля виявляється такою ж дрібною, як і я, хіба що трохи ширше в стегнах (сподіваюся, що і я там підросту через років п'ять), і одяг просто ідеально мені підходить. 

Флісовий спортивний костюм, більше схожий на піжаму, ніж одяг для тренувань, обволікає тіло м’яким теплом. У ньому я почуваюся комфортно і вільно, хоч і не люблю чуже одягати. А щоб прикрити вологе волосся від прохолодного повітря, ще й каптур із милими заячими вушками нап'ялю на голову. Здається, до розмови готова.