Читати книгу - "Тіні Лендорну, Радомир Український"

Охоронці тримали Еріона міцно, їхні важкі руки впивалися в його плечі, не залишаючи йому жодного шансу вирватися. Вони мовчки вели його кривими вуличками Лендорна, і лише віддалені кроки патрулів та приглушені голоси в підворіттях порушували тишу ночі. Ліхтарі, що тьмяно горіли під захистом скляних ковпаків, відкидали на бруківку довгі примарні тіні, які здавалися живими й уважно спостерігали за всім, що відбувалося. Десь далеко чути було дзвінкий сміх, який швидко розчинився у звуках закриття віконниць — місто готувалося до ще однієї тривожної ночі.

Еріон відчував, як холод нічного повітря проникає під його одяг, додаючи ще більше дискомфорту. Місто, яке він добре знав, раптом здавалося йому чужим. Він намагався роздивитися обличчя своїх провідників, але каптури приховували їхні риси, а кроки їхні були впевненими й механічними, наче вони виконували звичну, майже ритуальну справу. Охоронці зупинилися перед великим кам’яним будинком із важкими дубовими дверима, над якими височів старий герб, давно стертий часом. Без жодного слова один із них постукав у двері, і ті розчинилися, немов самі чекали на їхній прихід.

Коли вони увійшли, Еріон відчув, як напруга, що висіла в повітрі, стала майже відчутною. Його підштовхнули вперед, змусивши йти довгим коридором, стіни якого були прикрашені важкими гобеленами. М’яке світло факелів, закріплених у металевих тримачах, кидало на підлогу тремтливі відблиски. Кожен його крок лунав глухо, ніби підлога поглинала звук. Двері в кінці коридору виглядали масивними, а різьблення на них зображало дивних звірів, чиї очі, здавалося, стежили за кожним рухом.

Без жодного попередження охоронці різко відчинили двері, і Еріон майже впав усередину. Повітря в кімнаті було густим від тютюнового диму та терпкого запаху воскових свічок, що горіли в бронзових ставниках. Світло було приглушеним, його розсіювали важкі оксамитові штори, які щільно закривали вікна. У центрі кімнати стояв масивний темний стіл, біля якого сидів Моракс.

Еріон завмер. Чоловік, що сидів перед ним, не потребував представлення. Моракс — ім’я, яке вимовляли лише пошепки. Його спокійна постать і пронизливий погляд одразу давали зрозуміти, що ця зустріч — не просто ще одна неприємність. Це було щось більше.

Його фігура одразу привертала увагу. Високий і кремезний, він сидів у масивному кріслі, спираючись на підлокітники так, ніби тримав у руках не лише свою владу, а й усе місто. Моракс не ворухнувся, навіть коли охоронці підштовхнули Еріона ближче до столу. Лише очі — темні, холодні, мов глибини льодовикового озера, — повільно зупинилися на новоприбулому.

— Сідай, — його голос пролунав низько і хрипко.

Еріон, стримуючи хвилювання, обережно сів на простий дерев'яний стілець перед столом. Моракс мовчки спостерігав, не виказуючи жодних емоцій, його обличчя залишалося байдужим, але в ньому відчувалася прихована загроза. Це було обличчя людини, яка звикла командувати, вершити долі і вирішувати, хто житиме, а хто ні. Глибокі шрами, що перетинали його щелепу та ліву брову, розповідали про битви, з яких він вийшов переможцем, залишивши своїх ворогів у могилах.

Одяг Моракса підкреслював його силу та статус. Його довгий плащ із важкої темної тканини, що спадала широкими складками, створював навколо нього відчуття неприступності. Під плащем виднівся шкіряний костюм із чорними вставками, помітно зношений, але міцний, як і сам Моракс. На поясі висів масивний ніж із злегка зігнутим лезом, а поруч — кілька амулетів, покритих дивними символами, які свідчили про його зв’язки з найманцями та магами.

Він погрався перстнем на пальці, мовби міркуючи, чи варто витрачати на Еріона свій час. А потім, не підвищуючи голосу, але так, що кожне слово мало вагу:

— Ти розумієш, хто я?

Еріон ковтнув і ледь помітно кивнув. У Лендорні ім’я Моракса знали всі, проте мало хто наважувався його згадувати у голос. Люди боялися не лише його жорстокості, а й того, наскільки він про все знав. Його мережа інформаторів пронизувала місто, мов павутина, і кожне слово, сказане в таверні чи на темній вулиці, рано чи пізно потрапляло до його вух.

Моракс нахилився вперед, упираючись ліктями в стіл, і його погляд став ще холоднішим.

— Ти зробив помилку, — сказав він. — Але я даю тобі шанс. Не тому, що ти заслуговуєш його, а тому, що я так вирішив.

Еріон затримав подих, його руки стиснулися в кулаки. Він знав, що цей чоловік дає лише два варіанти: підкоритися або зникнути.

Моракс обернув перстень на пальці, уважно розглядаючи його, наче той міг підказати, чи вартий Еріон його часу. Потім, повільно нахилившись уперед, він зімкнув пальці в замок, спершись ліктями на стіл. Полум’я свічок, що тремтіло від легкого руху повітря, підкреслювало різкі риси його обличчя, роблячи його ще більш похмурим.

— Ти зробив вибір, коли проник до сейфу одного з моїх людей, — мовив він спокійно. — І тепер ти стоїш переді мною, як один із багатьох. Проте ти не зовсім такий, як вони. У твоїх очах я бачу щось інше… амбіцію, що межує з відчаєм.

Еріон стиснув зуби, відчуваючи, як важка атмосфера кімнати стискає його грудну клітку. Він знав, що зараз вирішується його доля, і будь-який необережний рух чи слово можуть стати фатальними.

Моракс підняв руку, немов збираючись завершити розмову, але замість цього повільно вказав пальцем на стару карту, що лежала перед ним. Її краї були зношеними, а тонкі лінії, витиснуті чорнилом, видавали місце, якого Еріон не знав.