Читати книгу - "Еліссірія, Poocysay"

Я врешті-решт уперся у щось м'яке і приємне на дотик. Це була ряса того незнайомця. Спершу я подумав, що він цілитель із якогось королівства. Але чому він тут переховується? Що сталося? У мене в голові роїлися сотні питань. І тільки-но я наважився щось запитати, він заговорив першим:

— Тобі вдалося вижити через те, що в тебе є дар.

— Дар? — перепитав я, спантеличено.

— О, так, — продовжив він. — Але не перебивай, добре? Ти вижив завдяки своїй крові. Твого батька вбили його ж воїни, адже він був сильнішим і видатнішим за інших. Через сильну заздрість і непокірність його зрадили ті, кого він вважав добрими друзями. Маму твою теж викрали через цю кров. Бандити хотіли заволодіти цим даром, але перестаралися і вбили бідолашну. Сестру твою викрали інквізитори і відправили до одного з найбільших і найрозвиненіших міст Квайрастег, що на півночі звідси.

— Але звідки тобі це все відомо? — запитав я, відчуваючи зростаючу тривогу.

— У мене більше немає сенсу приховувати правду, — він подивився мені прямо в очі. — Ти — вампір, як і твій батько, мати та сестра. Ваша кров одна з найстаріших і наймогутніших, і на вас усіх ведеться полювання. Шкода, що вампірські сили не пробудилися ні в кого з вас, але ти маєш найбільший потенціал.

— Що? Який вампір? — слова застрягли в моєму горлі. — Це неможливо! Мене вчили, що вампіри — це вигадки, казки для налякування дітей. Вони... вони не існують! Я не можу бути одним з них... — Я відчув, як мої руки тремтять. — Це якась помилка, цього просто не може бути!

Незнайомець мовчки дивився на мене, даючи час осмислити почуте. Але кожна мить, кожне його слово відчувалося як тягар, що давив на груди.

— Не бійся, ти скоро сам у всьому переконаєшся, — сказав він, заспокійливо. — А зараз ходімо в місто. Нам потрібно придбати деякі речі і новий одяг для тебе.

Я стояв, намагаючись зрозуміти, що ж робити далі. Вся моя свідомість була переповнена страхом і розгубленістю. Мені здавалось, що все, що я знав, виявилось неправдою.

Після цього ми поспішно зібралися та вирушили в місто. Це було портове місто Вацбург, де сотні палаток пропонували найрізноманітніші товари за різними цінами. Я вперше бачив щось таке велике. Місто вразило мене своїми розмірами та кількістю людей. Вулиці були заповнені народом — торговці голосно викрикували, рекламувавши свої товари, діти сміялися і бігали між натовпом, а подорожні з різних кінців світу обговорювали свої справи. Шум і гамір настільки відрізнялися від тиші мого рідного містечка, що я на мить просто застиг, намагаючись усвідомити всю велич цього місця.

Будинки тягнулися вгору на кілька поверхів, їхні черепичні дахи відбивали сонячне світло, створюючи яскраві відблиски на вулицях. Уздовж дороги розташувалися численні крамниці, з яких долинали пахощі свіжого хліба, смаженого м'яса та екзотичних спецій. Вулиці були вузькими, але добре вимощеними каменем, що створювало відчуття старовинної міцності і впорядкованості.

Я провів усе своє життя в нашому невеликому містечку, яке тулилося до гори, де розташовувалася шахта. Єдине, що я бачив, — це каравани з каменем та різними металами, які проїжджали повз нас із шахти. А тут, у Вацбурзі, здавалося, що все дихає життям. Люди поспішали у своїх справах, вулиці були переповнені, і кожен куточок міста здавався частиною чогось великого, важливого, живого.

Ми швидко придбали необхідні нам речі та направились до кравця. Він підібрав мені одяг — досить дорогий, з м'якої тканини. Це були довгі штани темно-синього відтінку, біла рубаха та кофта. На голову мені сподобався капелюх, а також я вибрав собі чоботи майже до колін, які були напрочуд зручними і приємними для моїх ніг. Мені було незвично вперше за п’ять років одягнутися як слід. Адже після того, як забрали маму, я віддавав усе сестрі. А коли і її не стало, я просто блукав по шахті та навколишніх місцях у пошуках харчів або товарів, щоб продати їх нашому продавцеві дядькові Сему. Він нерідко пригощав мене добрим пирогом за допомогу, а іноді давав срібну монету.

За мій новий одяг ми заплатили 10 золотих. Для мене це були величезні гроші, але в цього таємничого незнайомця було їх чимало, і мене це дивувало — як він може так легко витрачати такі кошти на когось, кого він ледь знає.

Вже під вечір ми повернулися назад до нашої домівки. Море того дня було напрочуд красиве. Сонце повільно спускалося за горизонт, заливаючи небо й океан золотисто-червоним сяйвом. Кожен промінь сонця, який пробивався крізь хмари, мовби танцював на хвилях, створюючи відчуття, що море горить м'яким, теплим полум'ям. Вода переливалася різними відтінками — від насиченого оранжевого до глибокого пурпурового, і здавалося, що кожна хвиля була частиною цього магічного світла.

Небо вище ставало темнішим, переходячи в густий синій колір, а на обрії ще залишалися відблиски сонячного світла, ніби сам горизонт розпалювався від останніх доторків сонця. У цей момент усе довкола застигло, ніби весь світ затримав подих, щоб спостерігати це видовище.

Я стояв на краю скелі, дивлячись на цей чарівний краєвид, і відчув, як щось всередині мене змінилося. Здавалося, що всі мої турботи й тривоги зникли, розчинилися в цьому золотисто-червоному морі. У цей момент я хотів лише одного — залишитися тут назавжди. Хотілося, щоб цей захід сонця ніколи не закінчувався, щоб час зупинився, дозволяючи мені залишитися в цьому спокої й гармонії.

Моя душа, яка так довго блукала в темряві, знайшла тут світло і спокій. Я вперше за багато років відчув, що можу знайти мир і умиротворення. Чому б не залишитися тут, де все виглядає таким досконалим і спокійним? Але глибоко всередині я знав, що цей спокій — лише ілюзія, момент у часі, який рано чи пізно мине. І хоча я хотів залишитися тут назавжди, реальність чекала мене за цим прекрасним заходом сонця.

З важким серцем я відвернувся від цього виду, розуміючи, що маю рухатися далі, навіть якщо це значить залишити позаду цей мир і красу.

Після повернення ми лягли спати.Я згадав про наше містечко і відчув раптовий неспокій, який не давав мені заснути. У грудях з’явилося тривожне відчуття, наче щось лихе повинно було статися. Вирішивши розвіятися та трохи заспокоїтись, я вийшов на двір, сподіваючись, що свіже повітря допоможе мені позбутися цього гнітючого відчуття. Але, замість полегшення, тривога лише посилилася, і мене наче щось потягнуло в бік пагорбів. Це було майже інстинктивне рішення — я просто не міг залишитися на місці, поки ця невидима сила вела мене вперед. Не вагаючись, я рушив туди.